Не люблю рецензій. Точніше, люблю їх читати, але не писати. Тож якщо це рецензія, то не на серіал «Бєлая ґвардія», щойно показаний головним державним телеканалом Росії, а на особливий стан душі, який цей твір репрезентує.
«Біла гвардія» Міхаіла Булґакова – культовий роман російської інтелігенції. Здавалося б, його екранізація приречена на успіх. Однак позитивних відгуків у пресі РФ практично не з’явилося. Новий опус солідарно облаяли як патріоти, так і ліберали, всі відзначали передусім великий бюджет і не менший несмак, а також відверту, підкреслену українофобію авторів, якої навіть за нинішньої згущеної атмосфери братньої держави виявилося забагато. Можливо, мало значення те, що прем’єра відбулася буквально напередодні президентських виборів, і публіка недвозначно прочитала основний меседж: ми – за правильних росіян, які протистоять усіляким сепаратистам із їхніми помаранчевими жахами. Коротше, голосуйте за Путіна! Один відомий письменник, до речі, саме «патріотичного» спрямування, констатував: «Білу гвардію» хотіли використати, як балет «Лебедине озеро» під час серпневого путчу 1991 року. Номер спрацював, Путіна обрали. Вочевидь, ті, хто не читали «Білої гвардії».
Читайте також: Із «українознавчих» нотаток про Міхаіла Булґакова
Авторам серіалу (до речі, колишнім «нашим», імен яких я навіть не хочу згадувати) закидали, що вони навмисно загострили антиукраїнські мотиви роману, дописавши за Булґакова кілька кітчевих епізодів за участю диких, підступних, агресивних і небезпечних «хохлів». Але ж вони це загострили, а не вигадали, в оригіналі такий дух є, тільки з трохи більшою мірою смаку й таланту. Я давно намагаюся довести просту і, як на мене, очевидну думку: Міхаіл Афанасьєвіч Булґаков, якого дехто прагне включити до пантеону української культури на тій підставі, що він наш земляк, щиро ненавидів Україну як таку. Воно й не дивно: представник колоніальної адміністрації, син професора духовної академії (і за сумісництвом цензора іноземної літератури!), тобто діяча тодішнього «ідеологічного фронту» імперії, інакше не міг думати й відчувати. Для нього єдина прийнятна Україна – це російська провінція, яку слід цивілізувати силами інтелігенції, що житиме в затишній квартирі з пічкою, самоваром під лампою та книжковою шафою з Пушкіним. Не дивна й дальша еволюція письменника, яка перетворила його на адепта Сталіна – роман «Майстер і Маргарита» саме про це. На жаль, на жаль…
Ось тут, власне, основне питання: як нам до цього ставитися? Визнати, що радянська інтелігенція молилася не на ту ікону? Розлюбити Булґакова? Що ж, любов – це річ інтимна. Тут краще говорити про визнання. Я згадую один скандал – коли індієць Зубін Мета, призначений пожиттєвим головним диригентом Тель-Авівського симфонічного оркестру, вирішив перевиховати ізраїльську публіку, привчивши її до Ріхарда Ваґнера. Запис цього концерту можна за бажання знайти в інтернеті. Враження важке: зі сцени лунає божественна музика «Трістана та Ізольди», зала казиться, тюкає, свистить, гупає ногами, а оркестр героїчно намагається дограти твір до кінця. Річ у тому, що Ваґнер був не лише улюбленим композитором нацистів, а й публіцистом виразно антисемітського спрямування. Відтоді Мета з національними травмами не експериментував.
І все-таки наважуся припустити, що така реакція – радше ознака колективної слабкості. Адже, виходячи з цієї логіки, німці мали б ігнорувати Золя, Мопассана, Франса, в яких чимало антинімецьких мотивів, поляки – Достоєвского, а ми – навіть пізнього Гоголя. Ненависть і політична гіперактивність найчастіше позначаються на творчих здібностях, людина стає безплідною, проте трапляються й винятки, а великий талант – завжди виняток. Тож, може, колись нам удасться піднятися вище обрáз і сприймати будь-якого митця передусім як людину з усіма притаманними їй гріхами, беручи від культури те, чим вона може нас збагатити, а не те, в чому вона стає на хибний шлях.
Інша річ, що таке ставлення має бути свідомим, і це не означає толерувати хамство, яке продукується сусідами на державному рівні. Серед творців та замовників новітньої «Бєлой ґвардіі» щось не помічено, відверто кажучи, ані Булґакова, ані Достоєвского. Їхніх ментальних родичів правильніше шукати серед санітарних лікарів, переконаних, ніби з України походить найбільша загроза здоров’ю російських громадян, а ще прем’єрів-президентів, які раптом скаржаться Європі, мовляв, «хохли» знову тирять їхній газ. Цікаво, що росіянам самим, схоже, набридли ці постійні пошуки невістки, якими їх відволікають від реальних проблем країни.
Ну а нам, може, поки що варто повчитися самоповаги – бодай у тих-таки ізраїльтян?
Читайте також: Україна 90 років тому: головна інтрига ХХ століття