Тим часом головна ідея фільму (чи, принаймні, одна із головних) – що можна не просто стати своїм для людей іншої культури та іншої раси, а й заслужити честь представляти їх, ба більше – керувати ними… Чого ж тоді співачка Гайтана не спромоглася на такий самий підхід? Тим більше, що її все ж таки з Україною пов’язує не набагато менше, ніж, припустимо, Вєрку Сердючку…
До речі: навесні 2007 року «Свобода» гнівно протестувала проти того, щоб Україну на «Євробаченні» представляла згадана щойно Сердючка, чи то пак, Андрій Данилко. Не буду нагадувати про успішний виступ цього «істинного малороса/малороски» (повна ґендерна рівність, втілена в одній особі) – цей успіх надто неоднозначно був оцінений і в самій Україні, і поза нею. Варто нагадати інше: Вєрка Сердючка – це був своєрідний діагноз реального стану українського суспільства загалом й української культури зокрема. Відтак протестувати проти діагнозу чи боротися із ним не має жодного сенсу: вести боротьбу треба проти самої недуги. Точніше, слід допомогти суспільному організму набути таких імунних сил, щоби ніяке малоросійство до нього не чіплялося, ані у політичному, ані у попсово-естрадному сенсах…
Звісно, із Гайтаною не все так просто і прозоро, як із Сердючкою. Проблема, ясна річ, не у походженні співачки, і не у її расових ознаках. Проблема там, де її не бачать речники «Свободи», котрі закидають Гайтані особисту відсутність закоріненості в українську культуру. Але ж насправді вся міська, тим більше мегаполісна культура України – і не лише центру, півдня і сходу, а й заходу – є, так би мовити, малоукраїнською. Не в сенсі фольклорно-етнографічної барвистості (міста не можуть і не повинні бути оазами цієї барвистості – від своєї появи європейське місто несе в собі обов’язкову космополітичну складову) – а в сенсі ферменту модерності й постмодерності, органічно поєднаного з національним (не етнічним, а саме національним!).
Читайте також: Чорне прокляття "Свободи"
І якою б глобалізованою не виглядала сьогоднішня цивілізація, міста були, є і будуть опорами національного життя – в них зосереджені наука, освіта, мистецтво, високотехнологічна промисловість, вузли управління і зв’язку, зрештою, редакції мас-медіа. Якщо міста в силу тих чи інших причин не набувають або втрачають свою роль у національному житті, нічого гарного чекати від майбутнього не доводиться. Чи може хтось сказати, що міста України й справді відіграють таку роль у нововідтвореній державі, яка впродовж останніх десятиліть наполегливо (принаймні, так випливає з рапортів усіх президентів та прем’єрів народові) розбудовує сама себе?
Ось якими проблемами, власне, мусили би перейматися справжні українські націоналісти, якби вони у нас існували у вигляді політичної сили.
І, до речі, пославши на «Євробачення» Гайтану Україна якраз і довела, що вона – не Африка. Адже у багатьох африканських країнах сьогодні наявний дуже сильний «чорний расизм» (неминуча соціальна хвороба після століть колоніалізму плюс інфікованість неототалітарними ідеями), і навряд чи вони послали б на міжнародний конкурс представляти себе білошкіру співачку…
Читайте також: Про чорний расизм і політкоректність
Утім, відсутність логіки та раціонального мислення як такого у вчинках значного числа політиків не зводиться до сказаного. Знаючи «ляльководів» із Банкової та їхніх консультантів – кого заочно, кого безпосередньо, – я переконаний (а свобода переконань поки що гарантується Конституцією), що неочікувана багатьма експертами перемога Гайтани була заздалегідь запланована певним колом фахівців з політико-ідеологічних воєн. Звісна річ, сама співачка тут ні при чому – гра велася «втемну», та і «свободівців» використали так само.
Читайте тиакож: П'ятихвилинка ненависті до Сиротюка
І не тільки їх, а і «кличкістів», котрі прогнозовано гнівно відреагували на провінційно-непрофесійний демарш речників «Свободи»: мовляв, це расизм! Ну, а далі пішло-поїхало на всіх провідних телеканалах: із нафталіну дістали «полум’яну Наташу», підтягнули Колісніченка і Ко, про расизм в Україні заговорив Савік Шустер (той самий, котрий за сім років так і не вивчив українську мову, хоча й обіцяв це привселюдно, – проте тим не менше вважає себе якнайкращим «учителем життя» для тубільців), скандал вихлюпнувся у європейські мас-медіа… Одне слово, спецоперація прикриття мала успіх – суспільство обговорювало не провальні два роки «царювання» Віктора Федоровича, а «казус Гайтани». На додачу успіх мала й спецоперація з дискредитації української опозиції: ви тільки подивіться, які в Комітеті опору диктатурі зібралися запеклі расисти!..
…А все ж можна було зробити так просто і по-людськи, зламавши тим хитромудрі розрахунки «ляльководів»: використати нагоду для прямого спілкування зі співачкою й організації підтримки її виступу (існують різні форми цього, свого часу блискуче задіяні командою Руслани). Тим більше, що Гайтана цілком вільно розмовляє українською мовою (а чому, власне, має бути інакше?), от тільки грають її долею неукраїнські і за мовою, і за світоглядом персонажі. Власне, як і долею всієї України.