Що ж, у країни, де спершу настає «католицьке» Різдво, потім Новий рік, потім «православне» Різдво, а затим ще і «старий Новий рік», завжди будуть серйозні проблеми. Як із геополітичним вибором більшості громадян, так і з притомністю влади. Як із національною визначеністю, так і з економічними реформами. Як із раціональним ставленням до життя, так і з культурою емоцій. Власне, з геть усім на світі. Бо ж ідеться про сакральні чинники, про символи, які втілюють у собі розчахнутість, амбівалентність, простіше кажучи, шизофренію національної свідомості та національного буття.
А життєзначущі символи завжди є напрямними на шляху, дороговказами у майбутнє. Отож і майбутнє Україна має вельми специфічне.
Я вже не кажу про те, що насправді ніякого «католицького Різдва» не існує й існувати не може, що «цивільний» світ послуговується Григоріанським календарем, так само, як і переважна більшість Церков (їхній перехід на нього розпочався ще 1582 року, невдовзі після завершення Середньовіччя), натомість менша частина християн дотримується Юліанського календаря, який не узгоджується ані з астрономічним часом, ані зі здоровим глуздом. І серед цих Церков – більшість православних патріархатів, включно із Вселенським, які відзначають Різдво Христове – разом із народами,, якими опікуються, – 25 грудня. На відміну від росіян, білорусів, сербів, грузинів, частини греків та українців. Як православних, так і греко-католиків, ба, навіть більшості вітчизняних протестантів.
Справа в тому, що за початковим сенсом календаря церковні свята прив’язані до астрономічних подій. Різдво – до зимового сонцестояння. Благовіщення Пресвятої Богородиці (себто непорочне зачаття Ісуса) – до весняного сонцестояння. Якраз 1790 років тому Секстус Юліус Афріканус назвав саме 25 грудня Днем народження Ісуса Христа, оскільки між днем Благовіщення і Різдвом якраз тоді минає дев’ятьмісяців. Тоді ще єдина Церква прийняла його аргументацію, і традиція була встановлена – раз і назавжди.
Але, на лихо, тоді ще не існувало точного календаря, і Церква все більше віддалялася від реальності, заміщаючи її пронизаною догмами віртуальністю. Чи не тому – не в останню чергу – й настали для неї часи приниження і брехні, символами чого стали продаж індульгенцій на Заході Європи і плазування перед ординцями на Сході? Принаймні, розходження між тим, що встановили апостоли та отці Церкви і повсякденністю ставали все більшими, і це не могло не відбиватися на всіх сторонах життя християнських народів…
Утім, якщо на Заході Європи бодай на рівні символічно-календарному розв’язання питання було знайдене, то на Сході – ні. Й розбіжність між двома календарями – реальним і віртуальним – ставала все більшою. У добу Богдана Хмельницького, скажімо, «православне» Різдво припадало на 4 січня за астрономічним, тобто Григоріанським календарем, а нині – на 7 січня.
1918 року більшовики рішуче запровадили на теренах колишньої Російської імперії Григоріанський календар (названий «новим стилем»), але Юліанський («старий стиль») залишився у церковному житті, яке було «відокремлене від держави». Це відокремлення у 1960-70 роки набуло рис інтелігентської опозиційності, коли «народна» (тобто християнська) обрядовість і церковні свята протиставлялися обрядовості офіційній та встановленим державою святам. Отож дводумство за радянського часу мало певне підґрунтя; втім, держава невдовзі збагнула, що такий варіант опозиційності їй не надто загрожує і навіть почала толерувати відзначення «старого Нового року». Бо ж із розчахнутою свідомістю легше впоратися, а віртуальне «дисидентство» якнайменше загрожує чинному стану справ.
Радянський Союз упав, але встиг остаточно загнати релігійні традиції до віртуальної сфери, призначивши 7 січня державним святом. Православні Церкви посткомуністичних Болгарії, Румунії, Польщі, Латвії і низки інших країн за останні десятиліття здійснили болючий, але необхідний перехід на Григоріанський календар, привівши символіку у відповідність до реальності. А от українці, росіяни, білоруси та серби продовжили ствердження абсурду, в якому тепер брали участь і державні структури, і громадяни, і Церкви. Як відзначають релігієзнавці, календарний абсурд на цих теренах є символом загального тутешнього церковного впадіння у віртуальність. Реальне життя людей, їхні турботи, їхнє прагнення добра і справедливості, любові та турботи – це все залишається десь за бортом. Якщо календар віртуальний, то чому не може бути так само віртуальною і церковна риторика? Ба більше – чи не є різниця у два тижні зі святкуванням Різдва символом нашого відставання від майже всього християнського світу і протиставлення йому?
Між тим проблеми відзначення християнських свят розв’язувані. Скажімо, рішення щодо дня святкування Пасхи ухвалив Перший Вселенський собор, бо до цього існували конкуруючі традиції, які руйнували Церкву зсередини. І сьогодні можна було би використати досвід щиросердих християн давньої доби, тим більше, що Вселенський патріарх міг би виступити тут символом долання відриву православ’я від реальності, але…
Так і живемо у своєрідному гетто серед інших християн. Очевидно, комусь вигідна амбівалентність масової свідомості цілої низки народів, і не якимось там «силам пітьми», а цілком реальним персонажам, котрі вважають себе господарями життя на пострадянських теренах. Ясна річ, до богословських та календарних тонкощів вони підступитися нездатні, але нюх у них звірячий.
Отож так чи інакше, але розбіжність між астрономічним та «церковним» календарем залишає нас, на відміну від інших націй, на рівні Середньовіччя. Ми – в полоті віртуальних подій і віртуального церковного життя. А це все не може не десакралізувати свято Різдва Христового, перетворюючи його на черговий привід гарно випити й закусити. Так що сніг, мабуть, не винен у тому, що відчуття свята 6 і 7 січня було вочевидь неповним…