Як завжди, гора народила мишеня, ілюзії великих сподівань розтанули, тільки-но Путін заходився відповідати на гострі запитання, поставлені з ретельно просіяної маси народу.
Звісно, насамперед всіх цікавила оцінка останніх виборів, підтасувань та фальсифікацій на них, зниження рейтингу партії «Единая Россия» та насамкінець мітинги протестів.
Чесно кажучи, ми побачили іншого Путіна. Скутого, часом не надто впевненого в собі, такого, який суперечив тому, що сам же казав лише кілька хвилин тому. Якщо це вважати новим, то воно таки є.
За часів Помаранчевої революції Ґлєб Павловскій, тоді ще наближений політтехнолог і співавтор російського курсу щодо нашої країни заявив на одному з московських телеканалів, що революції в Україні треба було натовкти пику. Напевно, трохи інакше хотів зробити Путін, спілкуючись зі своїм народом. При цьому було кілька варіантів реакції на події.
Для початку якось зухвало учасників мітингу з їхніми білими стрічками висміяли. На перший погляд, навіть дивно, навіщо все це. Адже від такої демонстративної зневаги до опозиціонерів їхня кількість не зменшиться. Якраз навпаки, зросте. Тим не менш, головними у такій тактиці виявилися геть інші чинники. І опозиція, і ставлення до неї та до протестів, що відбулися та ще можуть відбутися, відіграють важливу роль, але аж ніяк не провідну.
Виокремимо чинники об’єктивні та психологічні. Межа тут доволі умовна, адже вони часто і тісно пов’язані, і вплив других на перші не варто недооцінювати.
Першим і найголовнішим завданням виступу на трьох федеральних каналах було показати, що влада непохитна, тож для неї такі напади не лише не становлять загрози, а навіть зміцнюють її. Інакше кажучи, вертикаль аж ніяк не похитнулася, не відхилившись від основного напрямку, та не зробить цього в майбутньому. Щось для проформи зміниться. Щось трошки підфарбують, комусь усіх собак повісять на шию, щоб знали, як не виконувати згори заданих показників щодо процентів виборців, котрі правильно проголосували. Однак загалом національний лідер бюрократів заспокоїв.
Якихось міністрів у примарному майбутньому таки звільнять, а радше переведуть на менш важливу роботу. Однак кадрової чехарди, коли чиновники всіх рівнів з жахом очікували випусків телепрограми «Время» та місцевих новин, не буде. Путін це твердо пообіцяв. І серця багатьох саме цим і потішив. Це дуже вагомий чинник, заради якого значною мірою і планувався виступ прем’єра та майбутнього президента. Бюрократія – це те, на що спирається режим, без неї не втримається жодна вертикаль влади. Москву неабияк непокоїла конфронтація всередині регіональних еліт, зокрема, і тих, що формально входять до партії «Единая Россия». Були випадки, коли мери обласних центрів виступили проти губернаторів на місцевих виборах. Причому це не обмежилося словесними випадами, а навіть набрало форми утворення штабів, зокрема, і на виборах до Державної думи. Результат був цілком зрозумілим, тож і не забарився. У цих регіонах «Единая Россия» здобула найменший процент. Не лише тому, втім, і через це також.
По-перше, проблема навіть не у виборах. Сам по собі розлад у партійних та бюрократичних колах у регіонах вкрай небезпечний. Він може об’єднатися з дедалі потужнішим регіоналізмом, якому властива тенденція переростання в сепаратизм. І рух «Хватит кормить Москву» в Новосибірську, Владивостоку, Калінінграді –лише перші дзвіночки цієї небезпеки. У Москві це чудово розуміють, тому і поспішили дати вичерпну відповідь на такі регіональні претензії.
По-друге. Усі, хто виходив як на московські площі, так і на вулиці в інших містах, також отримали чітку і недвозначну відповідь: наразі виходити, галасувати і вимагати щось вам заборонено. Але це ще не край. На більше і не сподівайтеся. Влада готова йти на зміни виключно зовнішньо, але так, щоб насправді все залишилося, як раніше. Саме так варто розуміти грубі гонористі звернення начебто до здорового глузду присутніх та глядачів.
Така манера поведінки та ведення розмови також була обрана аж ніяк не випадково. Хто такі ті, хто вийшов на Болотну площу, – гипстери (англ. hipster – поняття, що включає освічену та заможну міську молодь). Вони навісніють з розкошів, не розуміють проблем простої людини, для якої найголовніше в житті – стабільність і поступове зростання зарплати. Не всім і не одразу, втім, обіцянки дані. А ці елементи на американські гроші хочуть цю стабільність похитнути, закинути країну в провалля революції та громадянської конфронтації. Якщо у людини все є, дім, пристойна зарплата, відпочинок на екзотичних островах чи альпійських курортах, то іншого пояснення цьому, крім даного національним лідером, просто немає.
По-третє. І тут ми перейдемо до чинників психологічних. Путін категорично не сприймає будь-яких відхилень від обраного курсу, тим більш під тиском площ. На його думку, це прояв слабкості, а його виховання каже йому про те, що це схоже на смерть. До того ж усі реформатори в Росії недобре кінчали. Починаючи від царя-визволителя Олександра ІІ і закінчуючи Столипіним. До того ж усі реформи підривали чинний уклад, горезвісну стабільність і, зрештою, призводили до революцій. Найголовніше, що реформи мають у російських умовах здійснювати ті, проти кого, зрештою, результати цих змін і спрямовані. Це парадокс, у якому країну судомить не роки, десятиріччя, а століття. Навіть якщо реформи досягали успіху принаймні в чомусь, то призводили виключно до заміни дійових осіб під час виконання тієї самої давновідомої п’єси.
Категоричне відкидання потреби реформування країни тісно пов’язане з таким самим категоричним нерозумінням, навіщо взагалі потрібна демократизація держави та суспільства. Психологічно Путін і його оточення насправді не розуміють, що бажання і потреба змін може йти зсередини, від якоїсь частини народу. Звідси ірраціональні й такі, що не відповідають дійсності, звинувачення у всіх проблемах США, Заходу. Ксенофобія, ретельно культивована в Росії за всіх часів, яка отримала пропагандистське втілення у відомій тричленній уваровській формулі «самодержавство – православ’я – народність», залишається основною ідеологією більшої частини російської державної еліти. І вона відображається у свідомості народу, котрий завжди жив в умовах державного патерналізму. Шанування, поклоніння та слідування за владою вже є складовою російської ментальності більшості росіян, незалежно від етнічного походження конкретного громадянина.