Про всяк випадок не називатиму імені мого приятеля, оскільки він пов’язаний контрактними зобов’язаннями з роботодавцем, але переказати його розповіді можу. Так от, найбільше колегу вразило те, що полковника практично ніхто не хотів захищати. Я згадав полеміку на одному з російських сайтів. Автор допису, як годиться, лаяв клятих прислужників імперіалізму за те, що вони скинули справжнього народного лідера, батька нації. Авжеж, Каддафі за 42 роки (!) свого правління забезпечив житлом 80 відсотків населення, він гарантував безкоштовну середню освіту (причому як для хлопців, так і для дівчат – екзотика для ісламських країн), він будував дороги, водогони, іригаційні системи й лікарні (теж безкоштовні), а бензин у Лівії коштував копійки. Чому ж ці лівійці виявилися такими невдячними?
Якщо вірити самим лівійцям, що ділилися враженнями з журналістом, тамтешнє народовладдя було геть не бездоганним. Зокрема, підтвердилася істина, що будь-який соціалізм із часом вироджується в капіталізм для обраних. Весь нафтовий комплекс країни – єдине джерело експортних надходжень – перебував під контролем клану Каддафі. Після перших двадцяти років правління, які супроводжувалися іграми в націоналізацію, вождь дозволив відкривати дрібний бізнес, проте щойно цей бізнес трохи розростався й починав приносити гроші, з’являлися кремезні хлопці й впроваджували «справедливий» розподіл прибутків у співвідношенні 80/20 на свою користь. Безкоштовна освіта обмежувалася приблизно рівнем нашого колишнього ПТУ, а безкоштовна медицина забезпечувала приблизно ті самі результати, що ми пам’ятаємо за радянськими часами. Коли ж у країні спалахнула епідемія СНІДу, полковник ув’язнив кількох медсестер з Болгарії, які працювали за контрактом, за звинуваченням у навмисному зараженні пацієнтів на догоду світовому імперіалізмові.
Каддафі взагалі дивачив: заради власного задоволення у 86-му він організував вибух у дискотеці в Західному Берліні, у 88-му підклав бомбу в американський рейсовий літак із 270 пасажирами, не кажучи про фінансову підтримку терористів по всьому світі задовго до Бін Ладена та 11 вересня. Захід багато чого вибачав лідеру лівійської революції, аби лише він не припиняв постачати нафту, проте його власний народ виявився менш терплячим. Звісно, рівень життя в Лівії за сорок років виріс незрівнянно, але лівійці усвідомлювали, що це лише крихти від шаленої нафтової ренти. Можливості для розвитку було перекрито, соціальні ліфти не працювали, всі керівні посади в «джамагірії» (неологізм авторства Каддафі – похідне від арабського «джумгурія», себто республіка, тільки найвищого ступеня) посідали його родичі та представники рідного берберського племені аль-Каддафа. Доки його сини бешкетували в розкішних європейських готелях і влаштовували перегони європейськими вулицями на Ламборґіні, решті лівійців залишалося вивчати «Зелену книгу» – теоретичне обґрунтування досконалості лівійського суспільного ладу, плід творчості Братського Вождя й Керівника Революції.
Коли ж під надихаючим прикладом сусідніх арабських країн лівійці піднялися на спершу стихійні протести, влада зовсім не вагалася: рахунок жертв ішов на тисячі. Річ у тому, що лідер революції зовсім не вірив у свідомість свого народу, тому регулярну армію він фактично розпустив, натомість тримав військо з іноземних найманців, а ті виявилися зовсім без гальм, коли треба було стріляти в беззбройних демонстрантів, і розбіглися, коли довелося мати справу з повсталими, які озброїлися на розкиданих по всій країні військових складах (ще одна манія покійного диктатора).
Якби хоча б один «національний лідер» чогось навчився на чужих помилках перш, ніж опинитися на підлозі холодильника… Коли настане та, остання година, не врятують ані підлабузники, ані найманці, ані гроші. До речі, сина полковника, Сейфа аль-Ислама, на цьому тижні здав повстанцям його провідник, якого той винайняв за мільйон доларів, щоби перейти кордон із Ніґером. Кажуть, після арешту він пропонував за своє звільнення 2 мільярди доларів…
Що безконтрольніша влада, що прибутковіша, то більш вона небезпечна. Здавалося б, так просто!