На мапі, що висіла в моєму шкільному класі, бракувало місця для України, яка була одним із забутих куточків Європи, частиною СРСР і простором холодної війни.
Вперше я відвідала Київ як член Данського комітету довкілля у вересні 1989 року. Після цього ми побували в Латвії та Естонії. В усіх трьох місцях із подивом побачили глибоко вкорінене прагнення національної незалежності. Цей рух був новиною для багатьох людей із Західної Європи, як узагалі будь-яка інформація про те, що відбувалося за «залізною завісою».
Отже, картина величезної одноманітної території ось-ось мала бути зруйнована, і 1991 року після спроби перевороту, спрямованого супроти Ґорбачова, СРСР розпався.
24 серпня 1991-го мене як гостю запросили до Литви. Я тільки-но взяла участь у кількох конференціях у країнах Балтії. Спочатку 21 серпня в Таллінні спостерігала проголошення незалежності Естонії, потім через Ригу потрапила до забарикадованого будинку парламенту у Вільнюсі, де сотні тисяч людей вийшли на вулиці відсвяткувати свою незалежність і де мене запросили сказати «Ласкаво просимо назад до вільного світу» перед цим зібранням.
Уже через місяць після того я взяла участь у конференції Комітету з безпеки та співпраці в Європі (CSCE), усі учасники котрої ейфорійно марили про нову, мирну, заможну Європу, в якій демократичні національні держави будуть побудовані на засадах дотримання права та захисту прав людини. Таку, де громадяни матимуть право перетину нових кордонів.
Відтоді минуло 20 років. Час відсвяткувати ювілей української незалежності, а також поміркувати про те, що було і що не було досягнуто.
Відокремлення від Росії було мирним – і незалежність було здобуто. Хоча нинішні Харківські угоди закладають іншу форму залежності. Але прогнози, що Україна розділиться на дві частини, не справдилися. Поділ на Схід/Захід багато в чому є медійним стереотипом. Лише в Криму я бачила приклади підтримки повернення назад до Росії.
Впевнена, якби російські лідери не почали шкодувати про формування незалежної України та піддаватися своїм фантомним болям, то позитивна природна співпраця між двома сусідніми державами розвивалася б значно успішніше.
Від самого початку Україна хотіла, щоб до неї ставилися як до цілком сформованої європейської держави. Вона отримала від Ради Європи проект буття відповідно до європейських цінностей.
Сьогодні більшість українців усе ще хочуть приєднатися до ЄС, проте цей ентузіазм послабшав. Водночас у Євросоюзі посилилася втома від розширення, надто після проблем з новими членами, як-от Румунія і Болгарія.
Помаранчева революція, що відбувалася сім років тому, здобула симпатії цілого світу, показавши, якими мирними можуть бути революційні зміни. Хвиля кольорових революцій була нагодою для демократичних перетворень.
Нині ми довідалися, що, по-перше, успішна революція потребує величезних зусиль, а по-друге, щоб трансформувати її в ефективне управління, потрібно ще більше зусиль і терпіння.
Насправді цей процес забирає багато часу і в інших державах світу. Недостатньо лише задекларувати демократію. Важливим етапом є націобудівництво та власна політична історія спроб і помилок.
Традиційно політику визначають як розподіл «цінностей» владою за законами суспільства. «Цінності» розуміються в широкому значенні. На жаль, у багатьох пострадянських країнах політики радше думають про привласнення державних цінностей собі!
Побудова нації починається з верховенства права, надійних інституцій та свободи слова. Держава має забезпечувати передбачувану, підзвітну, прозору основу для підприємців, орієнтованих на інновації, щоб ті могли сприяти зростанню національного продукту. Також протидія всюдисущій корупції є єдиним способом залучити іноземні інвестиції до України.
Інколи в українських газетах я бачу мої власні слова про верховенство права. Переклавши їх назад англійською через Google, бачу словосполучення «диктатура закону». Це приклад того, коли мова перекручує ідею. Верховенство права означає, що всі рівні перед законом і керуються державним законодавством. Це, своєю чергою, означає, що ви не можете бути покарані свавільно, а також те, що особи, які перебувають при владі, не перекручуватимуть закони у власних інтересах. Ця вимога також стосується й державних інституцій. Опитування громадської думки в Україні засвідчують, що рівень довіри до них є одним із найнижчих у світі, тоді як у моїй рідній Данії люди впевнені в їхньому неупередженому ставленні до них.
Україна має жорстоку історію і переживає досвід владного свавілля знову і знову. Новий «гумовий» капіталізм, збагачення, що ґрунтується на схемах тіньової приватизації, мають глибоке коріння в традиції зловживання владою, характерної для царату. Але ще жорстокішою та свавільнішою влада була в сталінські часи. Є нагальна потреба розірвати коло зла. Це має стати головною метою для всіх майбутніх політиків.
Але все це повинно висвітлюватися не лише в Тижні, а й в інших ЗМІ. «В Україні немає цензури», – кажуть в Адміністрації президента. Проте політичні репресії та беззаконня щодо громадськості показує всім, що ти ризикуєш опинитися врешті-решт у тюрмі, якщо підтримуєш опозицію. Наступним можеш бути ти. Особливо коли визначення кримінального злочину є таким туманним, що на вулиці можна схопити першого-ліпшого зустрічного й засудити його. До того ж кар’єра пересічного судді залежить від того, як він упорається з кримінальним переслідуванням, яке знову-таки залежить від президентської влади.
Справа Гонгадзе, яка так і не була до кінця розслідувана, – це перший символ браку свободи слова. Найбільший здобуток після Помаранчевої революції – те, що медіа стали набагато вільнішими та плюралістичнішими, проте зараз ми бачимо, що цей феномен тримався на крихкій основі: більшість українських олігархів тоді належали до різних політичних партій. У той період не було проведено багато реформ, проте ви могли прочитати про недоліки влади в газетах. Нині, після перемоги Януковича, більшість видавців і редакторів знають, кого треба задобрити, щоб вижити.
Проте, попри всі труднощі останніх 20 років, громадянське суспільство в Україні було потужною силою. Надія, що воно знову, об’єднавши всі свої сили, зможе відродити Україну на всіх рівнях, є важливою складовою побудови нації.
На виборах наступного року єдиним шансом протидії авторитаризму нинішнього уряду є початок щирої співпраці між опозиційними партіями для того, щоб змінити сьогоднішню виборчу систему та запобігти спробам повернутися до ще проблемнішої «50 на 50». Інакше вона сприятиме перемозі партії влади. І навіть армія незалежних спостерігачів не гарантує вільного та прозорого голосування, якщо не буде жодних змін у корумпованій електоральній системі.
Я вітаю Україну з її 20-річною подорожжю. Розбудова власної держави – це довгий шлях, але я впевнена, що українські громадяни раніше чи пізніше подолають його.