Це й зрозуміло: метро (цілком справедливо) оголошено пріоритетним видом громадського транспорту, його розбудовують, відкривають нові станції, планують нові лінії, навіть потроху оновлюють рухомий склад, а трамвай… Він теж міг би бути швидким і комфортним, до того ж практично безшумним, як його надсучасні родичі, які бігають вулицями західноєвропейських країн, тільки-от київська міська влада чомусь не вірить у перспективи трамваю, ставиться до нього як зла мачуха до падчерки.
Я завжди любив трамвай більше за інші види громадського транспорту. Автобус мені здавався смердючим (жовті дизельні «ікаруси», які сновигали Києвом мого дитинства, мали справді жаливі вихлопи). Тролейбус був, на мою думку, надто повільним, і до того ж трохи несерйозним — такий собі автобус на прив'язі електродротів. Метро було буденним — я зростав на Оболоні, і цей «швидкий і зручний» вид транспорту був (і залишається) для оболонців основним.
Трамвай же здавався чимось казковим — мініатюрний потяг на вулицях міста. На Оболоні було аж три трамвайні маршрути (11-ка, що з'єднувала вулицю Лайоша Гавро з Подолом; 16-ка, яка досі їздить від станції метро «Героїв Дніпра» на Куренівку; та наша внутрішньооболонська четвірка), однак їздили ми з батьками ними доволі рідко — найчастіше до дитячої перукарні, що на вулиці Маршала Малиновського.
Саме з цим маршрутом пов'язаний досить неприємний дитячий спогад про чи не єдиний скандал, який я влаштував досить неочікувано навіть для самого себе, коли мені не вдалося вмоститися на улюблене для всіх дітлахів місце біля вікна (його зайняв якийсь дядько). Досі соромно, хоча у виправдання себе малого мушу зазначити, що поїздки трамваєм я завжди з нетерпінням чекав, тож був, мабуть, дуже розчарований, що вона виявилася не такою, як сподівалося.
Зустрічаючи сьогодні на київських коліях (де вони ще лишилися) старенькі Tatra, я часто усміхаюся їм як старим знайомим. Хтозна, може, якийсь із цих вагонів возив мене чвертьстоліття тому до дитячої перукарні? Зрештою, нових вагонів «Київпастранс» уже давно не закуповує, тож більша частина рухомого складу київських трамвайних депо — це за віком мої однолітки або й старші.
Вкриті багатьма шарами фарби, де-не-де проржавілі та загалом досить роздовбані, вони щодня чесно виходять на свої маршрути, не бажаючи миритися з тим, що міська влада прирекла їх на вимирання. Вони зиркають на мене своїми круглими очиськами і радісно дзеленьчать, неначе упізнаючи у мені того свіжопідстриженого малюка, який з нетерпінням чекав на них на зупинці у далеких уже 1980-х, коли й вони самі були ще молоді, повні сил та швидкості й яскраво-червоно-жовті.