Днями у Мукачеві відкрили пам’ятник „Учню кондитера”. Обумовили таке рішення начебто місцевою легендою, але вона радше нагадує історію із книжки „Чарлі і шоколадна фабрика”. Єдине більш-менш розумне пояснення – навпроти знаходиться кондитерський дім. Він й ініціював спорудження рекламного пам’ятника.
Нічого не маю проти атракційних монументів, які останнім часом стали рости на Закарпатті, та й взагалі в Україні як гриби після дощу. Але є одне „але”: вкрай мало реальних діячів регіону увіковічнено у металі чи камені. Корятович, Духнович, Волошин, Борканюк, Кротон, Ерделі, Бокшай, погруддя Євгена Фенцика та Василя Гренджі-Донського… Оце, мабуть, й усе. Три політичні діячі, три письменники, два художники і один спортсмен. Невже край такий мізерний, що за тисячолітню історію спромігся лише на десяток імен, вартих пам’ятника? (Не говоримо вже про мистецьку вартість згаданих монументів).
У той же час тільки за останній рік-два в Ужгороді та Мукачеві з’явилися пам’ятники весільному рушничкові, ліхтарнику, сажотрусу, тепер – учню кондитера. „Прикольно!” – як сказав би мій 15-річний син. Але сумно від того, що реальні люди, які творили ім’я і славу краю, залишаються для сучасників невідомими.
У Мукачеві перед Другою Світовою війною відкрили пам’ятник закарпатському будителеві Олександрові Митраку. Угорська окупаційна влада монумент знесла. От би відновити історичну справедливість! Ба ні – на Мукачівському замку відновлено мадярського орла-турула, що символізує тисячолітнє панування угорців у нашому краї. Демократична Чехословаччина цей імперський символ прибрала, бо він ображає гідність місцевого населення, а сучасна міська влада його поставила на ще вищий постамент.
Замість ліхтарника і сажотруса варто би спорудити монументи єпископу-просвітителю Андрієві Бачинському, історику Михайлу Лучкаю, блаженному Теодорові Ромжі, художнику Федору Манайлу, цілій плеяді діячів Карпатської України, письменникам Михайлові Томчанію, Федору Потушняку, Іванові Чендею, Петру Скунцю. Це справжні бренди Закарпаття, перевірені і випробувані часом.Тим часом усе Берегове обвішено мадярськими табличками, що тут був такий-то і такий угорський діяч. Між іншим, часто-густо не продубльованих державною мовою, що є порушенням чинного законодавства і елементарних норм співіснування у місті, де угорська громада навіть не складає більшості! Мукачівський замок також весь у пам’ятних угорських таблицях.
Єдиний немадярський пам’ятник – князеві Корятовичу не має жодного згадки, хто на ньому зображений! Я кілька разів обійшов довкола монументу, знайшов ззаду ім’я скульптора, але так і не побачив напису, що це саме князь Корятович. Думаю, мукачівській владі варто поставити поруч табличку, де вказати, ким був для закарпатців цей литовсько-подільський князь. Причому виконати її різними мовами.
Через місяць Україна відзначатиме 20-річчя Незалежності. Двадцять років ми живемо у вільному суспільстві, не маючи над собою зверхності ні Москви, ні Відня, ні Будапешта, ні Варшави, ні Праги. Яким чином цей важливий історичний зріз в історії народу буде відображено на Закарпатті?
В Мукачеві на найвищій точці – на бастіоні замку – гордо розвивається синьо-жовтий прапор. Такі ж стяги замайоріли і над Хустським та Середнянським замком (щоправда, нещодавно в Середньому він кудись зник). Чому б не поставити до 20-річчя незалежності державні прапори на флагштоках над усіма закарпатськими замками: в Ужгороді, Виноградові, Королеві? Тут маємо і атракцію, і пошанування.