Рештки солдатів і командирів РСЧА, загиблих у 1941–1944 роках на українській землі, знаходять ще й нині – в урочищі Зелена Брама під Уманню, в лісах під Бродами та Дубно, під Корсунь-Шевченківським тощо. Знаходять і ховають їх групи ентузіастів. 50 років після війни керівництво червоної імперії не цікавилося солдатами, полеглими за свою Батьківщину громадянами СРСР. Що там поховання? Навіть точної кількості загиблих і зараз не можна назвати, позаяк російську офіційну статистику спростовують російські ж історики. І це лише те, що стосується армії. А якими тоді мають бути втрати мирного населення? І ще виникає цікаве запитання «а на чий рахунок були записані «чорносвиточники» – мирні мешканці, призвані до ЧА у 1943–1944 роках і кинуті в бій без зброї ще до зачислення до лав РСЧА? На всі ці запитання керівництво червоної імперії свого часу відповісти не схотіло. І це – істинна оцінка їхнього ставлення до пам’яті загиблих на війні солдатів та офіцерів РСЧА.
Проте їхні нащадки миттю заходяться в люті шляхетній з приводу «Великої війни», коли треба принизити чи спаплюжити учасників підпілля ОУН чи повстанців УПА, а заразом і саму ідею розбудови незалежної Української держави. Того самого 22 червня народний депутат від Партії регіонів Олександр Фельдман опублікував результати дослідження явища кіберненависті в українському сегменті інтернету, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології. З’ясувалися вельми цікаві подробиці. Найбільшим об’єктом ненависті виявилися «націоналісти» – 49,4%. Причому у щоп’ятому коментарі (21%) на адресу цієї групи був заклик до фізичного знищення. «Вірогідно, високий рівень агресії на адресу «націоналістів»… пов’язаний з участю в дискусіях представників російської інтернет-спільноти», – йдеться в статті депутата Фельдмана.
Цікавою виявилася і регіональна прив’язка об’єктів ненависті – 65% коментарів стосувалися мешканців Західної України. Автори дослідження ремствують: «язик і символіка за регіональною відзнакою дивовижно відповідають мові расової ворожнечі (більш жорстокій, ніж інші різновиди ксенофобії)… 18% коментарів на адресу мешканців Західної України лунали заклики до знищення, у той самий час як на адресу мешканців Півдня та Сходу таких закликів практично немає». Тут треба зазначити, що ці дані відображають не політичні вподобання українських громадян (вибори дають зовсім інші результати), а лише активність в інтернеті носіїв тих чи інших шовіністичних переконань.
Активність в мережах шанувальників «єдиної та неподільної Росії» та «великого й могучого Радянського Союзу» – це давно не новина. Як і й те, наскільки полюбляють вони спекулювати на темі перемоги у ВВВ, хоча навіть не спроможні визначити, скільки ж їхніх співгромадян там полягло. Сеанс спекуляцій на «Великій Перемозі» українці мали можливість спостерігати протягом двох місяців у вигляді «підготовки» до провокацій у Львові на 22 червня. Інтернет розривався від концентрованої ненависті. До Львова збиралася поїхати група харків’ян на чолі з харківським губернатором Михайлом Добкіним, погрожували провести свої акції представники КПУ. Туди ж рвалися активісти одеської «Родіни», кримського «Русского единства» і низка інших проросійських організацій. Сполошилися навіть такі загадкові одеські організації, як «Євреї проти Гурвіца» та «Євреї проти антисемітизму», які заявили що до Львова вони приїдуть в шоломах та бронежилетах. Інтернет ревів і стогнав від передчуття останнього і рішучого бою «кривавим бандерівцям» та реваншу за події 9 Травня.
22 червня у Львові – це той рідкісний випадок, коли проросійські інтернетоборці мали змогу проявити себе не лише в мережі, а й насправді. Але реальність перевершила всі сподівання. У Львові не сталося… нічого. Ані комуністи з червоними прапорами, ані борці з антисемітизмом в бронежилетах, ані інші шанувальники «Великої Перемоги» себе не проявили. Єдиною подією була запущена невідомими повітряна куля з червоним прапором, на яку ніхто не звернув уваги. І це показово.
В Україні просто не знайшлося достатньої кількості потвор, здатних їхати до Львова, щоби там принижувати галичан, паплюжити пам’ять їхніх предків та провокувати їх на протидію. Навіть люди, які щиро люблять Росію, виявилися вищими за такі провокації. Ті ж, хто сіє ненависть на інтернет-форумах та спекулює на темі «Великої Перемоги», показали своє справжнє обличчя. Обливати помиями Україну, ховаючись за мейл-ніком і відповідати за свої слова, стоячи навпроти опонента, – принципово різні речі. Тож, коли дійшло до реального спілкування з реальними патріотами України, в інтернетоборців банально затремтіли колінки. Лавина ненависті в мережі обернувся на «шарік» – таку саму примару, як усі їхні оскаженілі просторікування.
Показово й інше. Ніхто і пальцем не зачепив на львівському парку Слави перевиті георгіївськими стрічками вінки від одеситів. Ніхто не завадив львів’янам та гостям міста покладати квіти до монумента загиблим. Там, де провокацій не створювали навмисно, їх і не відбулося. І це також ілюстрація, що відображає ставлення українців і львів’ян зокрема, до вшанування пам’яті військовослужбовців та мирних мешканців, котрі загинули в найжахливіший війні людства.