«Я не розумію, нащо ті свічки ставити? Ми своїх родичів на цвинтарі й так пом'янемо», – казав мені кілька років тому міліціянт з характерним прізвищем Святенко, котрий безпідставно затримав мене за звинуваченням у фотографуванні зруйнованого будинку в одному з київських подвір’їв. Це сталося на День пам'яті жертв Голодомору, тож розмова про порушення прав неминуче звелася до історії.
Міліціянт Святенко сказав, що якби він зустрів тих чекістів, що хліб відбирали, власноруч поперерізав би їм горлянки. При цьому не розумів, що поганого в тому, щоб безпідставно затримати людину та погрожувати їй понавішувати всі наявні у відділку «висяки». Такий собі наївний, майже святий, центральноукраїнський персонаж, цілком щирий у своїй недалекості. Власне, він і символізує сприйняття українцями своєї історії – її можуть знати, але не розуміти. З неї не роблять висновків, тому що історія, на думку пересічного українця, – це щось таке непрактичне, жодним чином не пов'язане з нашим повсякденним життям.
Нещодавно мені потрапив до рук естонський посібник для вчителів історії з промовистою назвою «Історія – це не лише минуле, минуле – це ще не історія». Мене вразив підхід до викладання історії ХХ століття: замість поділу на «героїв» та «антигероїв», «визволителів» і «окупантів» школярам давали різні оцінки і пропонували самим обрати одну з них або висловити власну. В посібнику подавався також документальний матеріал і численні спогади очевидців. Крім того, вчителям рекомендували організовувати рольові ігри серед учнів, які мали різні думки. Наприклад: ти естонський юнак, літо 1941 року, більшовики відступають – нацисти наступають – на чиєму боці ти воюватимеш і чому? Вчитель має бути модератором дискусії, пояснювати дітям всю проблематичність того чи іншого варіанта.
Мета підходу – навчити школярів розуміти, що 70 років тому тут жили не якісь героїчні богатирі з внутрішнім прагненням побороти клятого ворога. Жили прості люди, такі самі, як і ми, з такими самими потребами і турботами. Гадаю, якщо показувати історію саме так, суперечності між прихильниками тих чи інших героїв зведуться до мінімуму.
А найголовніше те, що історія перестає бути переліком дат і прізвищ, вона починає вчити. Впевнений, що якби святенків виховували не безглуздим стоянням на урочистостях з приводу перемоги над нацизмом, а справжнім роз'ясненням сутності тоталітаризму, вони б хоч замислилися, перш ніж порушувати права громадян. А громадяни більше цінували б свою свободу, демократичну державу, предків, полеглих у тоталітарних війнах. І приходили б на мітинги лише з власної волі, а не за велінням директора школи чи іншого начальника. Хоча, гадаю, ці мітинги були б тоді зовсім інакшими… Ну, годі мріяти.
А історія з міліціянтом Святенком закінчилася несподівано: в сусідньому будинку спалахнула пожежа, причиною якої була та сама «голодоморова» свічка, що стояла на підвіконні. І ми побігли допомагати її гасити. Певно, це має щось символізувати, а що – хай кожен читач вирішить сам.