Втім, це в нормальній і до того ж правовій державі, а у нашій вони, найімовірніше, отримають чергову нагороду чи подяку і черговий бонус, а може, й орден від дружнього російського ФСБ.
За що така честь? Ну як… Хоч би за спробу розколоти країну, розпалювання ворожнечі в суспільстві, підрив конституційного ладу, провокування масових сутичок, підбурення громадян до скоєння злочинів, за наругу над пам’яттю мертвих і блюзнірське перешкоджання вшануванню загиблих у Другій світовій війні.
До цього списку «героїв», проти яких в нормальній правовій країні прокуратура мала би негайно порушити справу, варто додати ще поголів’я народних депутатів у 260 мандатів і їхнього пастиря Литвина. Саме на їх совісті ухвалення провокаційного Закону про внесення змін до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» (щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги), що дав старт прекрасній грі та спричинив небувалі заворушення в країні.
Гра справді весела. Правила прості і доступні. Країна ділиться на три команди: 1) ті, хто любить червоний колір; 2) ті, хто не любить і 3) ті, кому на нього начхати і кому треба саджати картоплю. Ті, хто любить червоний колір, йдуть у гості до тих, хто його не любить, і вимахують червоною ганчіркою їм перед очима. Приблизно так, як тореадор бику на кориді. Виграє той, хто довше проживе, а перед смертю ще встигне покласти квіти до вічного вогню чи пам’ятника Невідомому солдату.
Гра проста і захоплива. Найвеселіше сміються ті, хто її вигадав, найменше – самі учасники. Воно й не дивно, позаяк із вибитими зубами, простріленою ногою, розбитою головою та й просто зіпсутим настроєм дуже не посмієшся.
Як і слід було очікувати, 9 травня 2011 року найвеселіше було депутатам Цибенку, Царькову, Кузьмуку і Гриневецькому. Адже саме на совісті цих гравців в кості лежать сутичка із застосуванням вогнепальної зброї у Львові, бійки на львівських вулицях на день міста і те, що ветерани та їхні родичі не мали змоги гідно пом’янути полеглих під час Другої світової солдатів. Саме на їхній совісті чергова спроба розколоти українське суспільство, заворушення в Тернополі та Івано-Франківську і ганебне вивішування прапора більшовицьких окупантів поряд із державними стягами України. А також зневага до українського прапора під час параду на Хрещатику, що відбувався за участю президента Януковича. До такого блюзнірства, щоби державний прапор несли після якогось незрозумілого штандарта неіснуючої держави, до того ж держави-окупанта, навіть у Москві не додумалися.
«Ми пам’ятаємо розмови про ієрархії нації, переваги одних народів над іншими. Це перший крок на шляху розбрату, ворожнечі і, найстрашніше – кровопролиття. Запевняю, держава дасть гідну відповідь усім, хто прагне погрітися біля кривавого багаття», – заявив наш улюблений президент Янукович під час свого виступу 9 травня на Хрещатику. «Держава дасть гідну відповідь спробам розколу країни», – сказав він.
Дуже добрі слова, пане президент, дуже виважені та мудрі. Тож, якщо «пацан» ще вміє дотримуватися власних слів і ще хоч «на півпиріжка» є символом цієї держави, то перше, що він мав би зробити, це викликати на килим вищеперерахованих персонажів, яким було дуже весело і дати їм гарненької прочуханки, а далі, попросити правоохоронні органи розібратися з ними бодай для проформи.
Втім, він цього не зробить, бо, здається, до цього часу не усвідомлює, президентом якої саме країни випадково став. Тому що коли б розумів, то принаймні дотримувався власних обіцянок. Адже сказав «пацан» журналістам, перед обличчям ветеранів, відвідуючи Український державний медико-соціального центр (село Циблі, Київська область), що підпише ухвалений Верховною Радою закон, ініційований Цибенком, Царьковим, Кузьмуком і Гриневецьким, яким парламент встановив формою увічнення перемоги у Великій Вітчизняній війні підйом червоного Прапора Перемоги 9 травня. Сказав і тупо не підписав. Надуривши тим самим і журналістів, і ветеранів, і всіх інших довірливих громадян, водночас залишивши власний народ сам на сам перед нелегким вибором – бити один одному пики з такої нагоди, чи не бити.
Виважена і хитра позиція гаранта лише на перший погляд вберегла його від ганьби. Понтій Пілат також колись умив руки, переклавши свою вину на інших, але, попри це, навіки залишився Пілатом. Хоча, можливо, про ганьбу і не йдеться? Президент, мабуть також хотів би пограти в таку захопливу гру, вигадану депутатами, а що статус не дозволяє, то вирішив насолоджуватися спогляданням.
Можна припустити, що задоволення він отримав, і мабуть, не менше, ніж вигадники-парламентарії, однак, чи піде їм це на користь. Безумовно, основні цілі, яких планувалося досягнути, вже досягнуто. Кого треба – зробили цапами-відбувайлами, других показали ідіотами, а третіх оголосили жертвою. Тільки от, чи все це так гарно і безхмарно закінчиться, це ще питання. Трюк, певна річ, спланований і виважений блискуче, але ніхто ніколи не може дати гарантії, що добре спланований номер не завершиться трагедією. Говорити про стабільність і провокувати розкол, звісно, мудре рішення, але чи додасть це відсотків до паскудного рейтингу, хтозна. З учорашніх мордобоїв буде така сама користь, як і з китайської гречки…
Було дуже шкода дивитися на старих дідів і бабусь з медалями, які вчора не змогли нормально на покласти квіти Марсовому полі у Львові. Раніше їм в цьому ніхто не перешкоджав. Але з’явилося кілька жартівників в парламенті, пара десятків дебілів в Одесі і Криму, знайшлись спонсори в Росії і старим людям з легкістю зіпсували свято.
Можна, звісно, звинувачувати в цьому і націоналістів і західняків загалом, можна розказувати байки про благі наміри, про вдячну пам'ять та правдиву історію, але від цих версій смердить. Як, зрештою, і від тих, хто їх продукує та роздуває.
В народі кажуть, щоб стати начальником, треба ампутувати собі частину мозку. Цікаво, скільки мозку треба ампутувати, щоб стати депутатом і вище. Невже весь?
У це важко повірити, але, проаналізувавши новітні українські реалії і мудрі кроки влади, можна дійти висновку, що народ, схоже, знає, про що каже.