Я зійшов з потяга хвилин за десять до трагедії. Хто б міг подумати, що в «тихій, стабільній Білорусі», яку, «наче кришталеву посудину на руках», несе Аляксандр Лукашенка, можливий теракт?
Спочатку навіть не повірив. Останнє, що пам’ятаю, – натовп, що збив мене з ніг. Пригадую стіну, об яку мене «приклали» та сходи в переході, на які я впав головою. Окрім цього, не пам’ятаю геть нічого. Опритомнів я в лікарні, саме коли зашивали розбиту брову. Пригадую, як умивався в туалеті лікарні, – голова розбита. Й море крові.
Вмився, зашили брову. Нічого не загубив. Окрім рюкзака, в якому були документи. Документи, парасолька, блокнот, навушники, диктофон… Хоч, окрім документів, я, власне, нічого не втратив. Однак згодом і їх знайшов. Були вони в місті Березі. Добра людина спеціально приїхала до Мінська, за сотні кілометрів лише для того, щоб віддати мені мої речі.
Сам неодноразово так робив. Повертав документи, «пробивав» за довідкою телефони, коли знаходив чийсь паспорт. Але коли це стосується тебе, то і сприймаєш це якось інакше. Хай навіть, якщо це сталося під час теракту.
Відверто кажучи, зараз я боюсь їздити в метро. Нехай від дому до роботи – приблизно година – година двадцять. Пішки. А якщо метро – хвилин п'ятнадцять. Але по можливості намагаюся не користуватися метро.
Мій знайомий, колега, системний адміністратор нашої контори, першого ж дня, коли після вибуху запустили основну лінію метро, спустився туди. Потім казав: «Це жахливо. Жахливо не через те, що ти усвідомлюєш, що будь-якої миті може вибухнути. Жахливо від того, що ти стоїш на станції метро майже сам. Дві – три людини на всій станції». І це була станція «Академія наук», де неподалік – Президія Академії наук і ще три університети. Зранку там був натовп такий, що проштовхнутися було неможливо. Хвилин вісім треба було лише на те, щоб вийти зі станції.
Люди обминають місце, де сталася трагедія. Навіть не ступають на плитку, яку поклали на місце вибуху. Вона вирізняється, позаяк не було часу підбирати її під колір платформи. Вона не сіра, а рожева. Хтось приносить квіти до тих плиток – працівники метрополітену прибирають їх та несуть до меморіалу, що сам собою виник біля входу до станції.
Однак ця історія має більше запитань, аніж відповідей. Підозрюваний у вибухах у Мінську Дмітрій Коновалов служив в армії з січня 2009 року, демобілізувався – влітку 2010-го. Він ніс службу в 29-й зенітній ракетній бригаді у Вітебській області. Прицьому, за словами Аляксандра Лукашенка, він зізнався у вибухах у Вітебську, що сталися 2005 року. І навіть неподалік стели «Мінськ – місто-герой» 2008-го.
Дивно те, що після вибуху, що стався 2008-го неподалік стели, хлопець пішов служити в армію. Річ у тім, що після того випадку в усіх військовозобов’язаних почали брати відбитки пальців – примусова дактилоскопія. Це не оминуло навіть жінок, які свого часу закінчили якусь там медичну кафедру й мають спеціальність «військова медсестра».
Як сказав Лукашенка, про причетність Коновалова до вибуху 2008-го слідчі дізналися лише тоді, коли його взяли й «відкатали пальчики». Немов би його пальці знайшли на другому вибуховому пристрої, яке того року просто не спрацювало.
Як? Як Коновалов міг ухилитися від примусової дактилоскопії, перебуваючи в армії?
У пристрої, що спрацював 11 квітня у мінському метро, було використано особливу вибухову речовину. Про це 13 квітня журналістам повідомив голова Комітету держбезпеки Вадім Зайцев. За його словами, ця речовина цікава, зокрема, й експертам закордонних спецслужб. Позаяк така сама входила до складу вибухових пристроїв, один із яких спрацював 2008 року під час святкування Дня Незалежності у Мінську. Як зауважив Зайцев, вибух кількох грамів цієї речовини відриває п’ясток.
При цьому йшлося, що рецепт цієї «особливої вибухової речовини» «терористи» просто взяли в інтернеті. Дурниці й нісенітниці! Приблизно 80% рецептів вибухових речовин в мережі викладають самі спецслужби. Для того щоб потенційні терористи підривалися. Це не є секретом для користувачів інтернету. Й шукати «особливу вибухову речовину» в мережі – це просто самогубство.
Як зауважили слідчі, виконавцям теракту «приблизно 25 років». Як у такому разі той виконавець міг здійснити вибух у Вітебську (в якому, між іншим, він зізнався?) 2005 року. Відповідно, творцю «особливої вибухівки» було десь років 19? Таких же самородків треба миттю брати до спецпідрозділів. А армія, в якій служив хлопець, цього навіть не помітила?
Після теракту в метро Білорусь вже не буде такою, як була колись. Звісно, спецслужби, служби швидкої, МНС добре попрацювали. Швидко й оперативно. Однак… Мотив? Мотиву-то немає. Ніхто його не озвучив. За виключенням того, що правоохоронці заявили, що теракт здійснила людина виключно через садистські нахили. Такий собі Ганібал Лектор. Але у це важко повірити.
Запитань більше, ніж відповідей. Однак все одно боюся їздити в метро… Й це також показник того, що Білорусь вже не буде такою, як була колись.