Один із найвидатніших і найпроникливіших знавців колишнього Радянського Союзу, французький історик, філософ і політолог Ален Безансон якось припустив, що «нездатність зрозуміти радянський режим є основною причиною його успіхів». До того ж, додав Безансон, нечасто знайдеш хоча б у одній західній країні в якийсь один час «більше ніж десяток тих, хто здатен осягнути радянський феномен і перекласти свої знання політично зрозумілою мовою».
Цікаво, що послідовниця Алена Безансона Франсуаза Том, професорка історії із Сорбонни, не так давно додала, що ніколи ще нерозуміння Росії в Західній Європі не було таким величезним, як нині. За її словами, своєрідна самонавіяна сліпота, підсилена солодкою брехнею і шармом самообману, призводить до заплющення очей на той факт, що РФ спровокувала війну проти суверенної держави Грузії, а тоді окупувала і приєднала до своєї країни частини її території. Можна скільки завгодно погоджуватися з тим, що президент Грузії Міхаіл Саакашвілі далеко не зразковий демократ, але факт залишається фактом: Захід проковтнув це дежа-вю.
Ми схильні вірити, що Росія зараз на шляху до реформування своєї економічної та політичної систем. Однак ми також схильні забувати, як зазначає Том, що всі хвилі модернізації в РФ починалися як реакція на її поразки і втрати. Пьотр І запровадив реформи після поразки Російської імперії в битві зі шведами поблизу Нарви, Алєксандр ІІ – після болісної поразки у Кримській війні, Ніколай ІІ – внаслідок нищівної поразки Росії у війні з Японією. Зі свого боку додам до цієї когорти і Міхаіла Ґорбачова: у нього були всі причини відчайдушно намагатися модернізувати військовий та економічний потенціал СРСР після ганебного провалу в Афганістані.
Як у випадку з Китаєм чи іншими азійськими автократичними країнами, які прагнуть влаштувати в себе вільну ринкову економіку в умовах нульових політичної свободи і плюралізму, модернізація в Росії нині, як і завжди, полягає в розвитку технологій та нарощуванні військового потенціалу країни. Щоправда, можливо, вперше за історію сучасної Росії політична і промислова еліта країни погодилася на імпорт нової зброї та військових технологій замість того, щоб лише експортувати зброю, що свідчить про зміни у стратегічному плануванні та думках про майбутнє.
Однак це не змінює суті питання, оскільки модернізація в Росії аж ніяк не стосується таких основних західних цінностей, як незалежність та гідність людини, фундаментальні свободи й права, політична свобода і плюралізм, децентралізація та верховенство права. Простіше кажучи, її модель ґрунтується на капіталізмі без свободи, а це зловісне явище у світі після холодної війни.
Що ж означає модернізація для сучасної Росії та її політичної еліти? Як її розуміє президент Дмітрій Мєдвєдєв? Теоретично він постає як новий модернізатор, схильний говорити про становлення нової демократичної країни, тоді як всемогутній прем’єр Владімір Путін не вживає цього слова, вочевидь, віддаючи перевагу «стабілізації». І це зрозуміло, оскільки демократія ніколи не «стабілізує» світ так, як подобається йому, тобто через один порядок для всіх та блокування соціальних і політичних змін.
На жаль, бажання неправильно розуміти Росію ніколи ще не було таким сильним, як зараз. Так само як радянські дисиденти набагато чіткіше за всіх західних політиків та політологів розуміли логіку влади в СРСР колись, тепер російські журналісти і борці за права людини не можуть слухати ті нісенітниці про Росію, які лунають у ЄС.
Легендарний радянський дисидент і російський захисник прав людини Сєрґєй Ковальов колись сказав мені, що ця начебто наївність Заходу – просто ілюзія. Вони все розуміють. Невже вони не усвідомлювали, яким антифашистом був Сталін, коли інший антифашист, німецький письменник Ліон Фейхтванґер привіз на Захід добрі новини про рай на землі в Радянському Союзі? Усвідомлювали, а їхня наївність була просто хитрістю і самообманом. А тоді Ковальов вміло підсумував усе це, кинувши виклик Алену Безансону: «Вони не терплять власного фашизму, але готові терпіти його деінде».
Щиру віру в те, що газ і нафта важливіші за права людини, можна обґрунтувати тим, що ми маємо поважати вибір людей. Хоча знаємо, що його не було й ніколи не буде, якщо ми і далі послуговуватимемося подвійними стандартами й вимагатимемо легітимності та поваги до прав людини тільки від малих, а про великих і могутніх думатимемо, що вони просто ще намагаються зрівнятися з малими і стати кращими