Базова травма

24 Грудня 2010, 00:00

Ліна Костенко написала публіцистичний роман. Якщо не зрозуміло, що це, раджу перечитати Достоєвського. Його «Біси» сучасники сприймали як памфлет на «західників» і «нігілістів». Усе легко впізнавалося і вгадувалося. В одному з листів 1870 року Достоєвський писав: «Хочется высказать несколько мыслей, хотя бы погибла при этом моя художественность. Но меня увлекает накопившееся в уме и серце; пусть выйдет хоть памфлет, но я выскажусь». Внутрішній імператив велів Ліні Костенко щось дуже подібне.

І ще одна паралель із Достоєвським. У «Бісах» є невидимий Хронікер, від імені якого оповідаються «странные события» в місті; він свідок і «літописець». Ліна Костенко також побудувала сюжет роману як хроніку, довіривши роль хронікера героєві, який веде «діаріуш людства» і рефлексує з приводу себе, України та цивілізації.

За фахом він програміст; народився невдовзі після того, як у Чехословаччину ввійшли радянські танки, отже, міленіум зустрів у віці Христа, 33-річним. Відомо також, що він був учасником Студентської революції на граніті (осінь 1990-го); що його батько – шістдесятник, перекладач зарубіжної літератури; матері уже немає – її наздогнав Чорнобиль. Здається, все, і цього цілком достатньо для «підсвітки» часу теперішнього.

Вибір героя – річ украй важлива для атмосфери роману. Ключ дав Гоголь: «Я сегодня все утро читал газеты. Странные дела делаются в Испании…». Це чиновник Поприщін із «Записок сумасшедшего». Хронікер Ліни Костенко також завзятий поглинач інформації. Він пропускає крізь себе все, що діється у світі. Така собі жива радарна установка, яка не тільки фіксує новини, а й переживає їх, коментує. «Записки українського самашедшого» і справді нагадують «діаріуш людства». Здається, ще ніхто не брав на себе цю страшну ношу – день за днем, рік за роком занотовувати моторошні події, що відбуваються на різних материках. Ліна Костенко взяла. Її Хронікерові не дає спокою передусім трагічно-абсурдний вимір нинішньої цивілізації – такий колосальний, що з діагностики логічно випливає печальна прогностика, апокаліптична за своєю суттю.

Герой Ліни Костенко – рефлектуючий інтелігент, звичайна, якщо не сказати слабка, людина. Він не може замкнутися в приватному житті, мучиться глобалізаційними абсурдами. Але він ще й українець, хворий Україною. Україна – його «базова травма».

Неприкаяна й невлаштована Україна, яка ніяк не може реалізувати себе, не дає Хронікерові спокою, тож він постійно шукає відповідей на прокляті українські питання. Його рефлексії та роздуми – основний публіцистичний стрижень роману. У «Записках…» озивається, продовжується традиція національної самокритики, але в Ліни Костенко це вже щось більше за самокритику. Це мучення травмованої української душі, яка не може змиритися з неприкаяністю своєї нації, з її упослідженістю і «мазохізмом», зі щезанням мови, зрештою, всього того, що становить лад національного буття. Чи в силі збагнути таке «божевілля» німець або американець, індус або мексиканець, араб чи француз? Українець, схожий на Хронікера, почувається «на нашій – не своїй землі» тубільцем.
Річ, вочевидь, у тому, думає герой роману, що державу взялася будувати «недовиліплена», бита й перебита, закомплексована, анархічна нація, яка продукує «еліту», схожу на окупантів. Однак Хронікер чогось не договорює, часом нагадуючи героя гоголівських «Записок сумасшедшего», який раз у раз зупиняв себе: «Ничего, ничего… Молчание!» Тому авторка ввела в коло персонажів ще й «Лева, інвертованого на пустелю», сноба й циніка, а по суті, друге «Я» Хронікера. Ось хто виставляє своїй нації найсуворіший рахунок!

Але чому поетеса написала саме «чоловічий» роман? І чому на роль Хронікера обрала зовсім негероїчного героя? Певно, задум вимагав, щоб це був типовий український чоловік із його чеснотами й вадами, схожий на свою «мрійливу» націю. Він внутрішньо хисткий, проте є в ньому й запас енергії, яка в рішучі моменти може пробудити від меланхолії, підштовхнути до Вчинку.
Характерною є еволюція «українського самашедшого»: споглядання, рефлексії – зрив, спроба самогубства – повільний ренесанс. Не останню роль у цьому відродженні душі відіграє жінка, дружина Хронікера, значно стійкіша й витриваліша за свого чоловіка, коли йдеться про удари долі. Щось подібне було й у романі «Берестечко»: дух гетьмана також зцілювала жінка. Зрештою, обидва ці твори – про важку перемогу над поразкою. Недаремно хроніка завершується Майданом-2004. Авторка зберегла у фіналі роману неповторний піднесений настрій, мажор тієї пори, попри всі розчарування наступних років. То ж тільки циніки вважають Майдан «революцією на болоті», влаштованою за американські гроші.

 А щодо публіцистичності «Записок…» – все вирішує міра таланту. Достоєвський, бачите, писав памфлет на «західників» і «нігілістів», а виявилося, що його «Біси» – то сценарій ХХ століття.