Ще якихось півтораста років тому визначальним каноном для написання історичних досліджень були літературні жанри, а власне сама історія вважалася частиною красного письменства. Саме в ньому академічні історики черпали фабули-сюжети для опису подій минувшини: в хід ішли любовні романи, біографії, пригодницькі повісті, кожна з яких задавала сюжетну лінію цілком серйозним історіям: палацевим інтригам, життєписам можновладців або ж звитягам полководців. Ставали в пригоді й «несерйозні» жанри на кшталт байки, найчастіше тоді, коли йшлося про, так би мовити, невивчені уроки історії. Історичні дежа вю, або, простіше кажучи, нові наступання на ті самі граблі, траплялися з усіма країнами та їхніми владними елітами. Історична байка в науковому варіанті мала підсумувати ціну, заплачену суспільством за власну короткозорість і необачність.
Езопівські вовк і ягнятко приходять на згадку мимоволі, коли починаєш порівнювати їхні «добросусідські взаємини» з тим, що нині відбувається в польсько-російських відносинах. Але повернімося все ж таки до минулого… Відлік нинішньої польської державної традиції аж до назви країни виводиться від славнозвісної Речі Посполитої двох народів, доля якої, як відомо, склалася трагічно. Колись найсильніша держава Центрально-Східної Європи упродовж кількох десятиліть XVIII століття перетворилася на аутсайдера, потерпаючи від хронічної слабкості центральної влади, чвар і незгод правлячої еліти й неефективності наявної політичної моделі. Відколи країна занурилася в безлад, із цього почали користатися сусіди: Росія, Австрія та Пруссія, хижим оком позираючи на безтурботного польського ягнятка. Парадокс полягав у тому, що, прагнучи задовольнити свої апетити, сусідські вовки (коректніше їх називати чорними орлами – саме так їх було охрещено в тодішньому дипломатичному жаргоні) налагодили цілком приязні та конструктивні відносини з різними кланами польської аристократії, які тримали у своїх руках поки що суверенну країну. Поблажливих ягняток підгодовували чужоземними концесіями, вигідними шлюбами для дітей, а часто й примітивними грошовими подачками. Фінал байки увінчав трикратний поділ річпосполитського ягняти, якому друзі-вовки щиро співчували в його нещастях…
В історії навіть байки можуть повторюватися двічі. Після завершення Першої світової війни на уламках двох імперій-вовків постала відновлена Друга Річ Посполита. Сокровенна мрія поляків, заради якої цілі покоління жертвували собою, дивуючи своїм завзяттям і мужністю весь світ, нарешті здійснилася, а майбутнє країни вселяло великі надії. Та й керманичі відновленої держави були вже з цілком іншого тіста – виховані в патріотичному дусі служіння національним інтересам, прагматичні й навчені сумним досвідом минулого. За іронією історичної долі, Польська держава в міжвоєнні десятиліття мала справу вже з двома хижаками, але набагато небезпечнішими та сильнішими: Радянським Союзом і Німеччиною. Вочевидь, за тією самою іронією, відносини між ними знову почали розвиватися, достоту як в Езопових героїв: польське ягнятко, інтуїтивно відчуваючи небезпеку, намагалося заприятелювати то з одним вовком, то з іншим, то з обома водночас. Вовки вдавали, що симпатизують ягняті: пропонували паритетну співпрацю, виказували всіляку повагу і навіть гарантували безпеку договорами про нез’їдання, точніше, про ненапад. Ягняткові подобалося наслідувати маскулінну поведінку вовків і бути показово сильним і жорстким: міжвоєнні польські лідери не приховували, що будують етатистську державу, були крутими антилібералами, увійшовши в підручники історії як упроваджувачі режиму «санацій» та «пацифікацій». Цього разу байка завершилася ще трагічніше від попередньої: у вересні 1939 року, за згодою вовків, ягнятка безжально пошматували, перед тим цинічно звинувативши в усіх мислимих і немислимих гріхах (до речі, не так давно нащадок одного з вовків вголос заявив, що вважає, як і його пращур, що цілковита провина лежить таки на ягнятку, а вовки невинні).
На тому, власне, історія в байках завершується і настає сучасність. Але чимдалі, тим цікавіше спостерігати, як вона починає наслідувати сюжет двічі поспіль виконаної історичної драми-байки з ягнятком і вовком – відтепер цілком доброзичливим, цивілізованим, привітно усміхненим і до нестями конструктивним. Вовк публічно вибачається за колишні кривди (щоправда, в ягняткожерстві таки не кається!), пропонує взаємовигідну співпрацю і… взагалі є геть несхожим на сірого хижака. Навіть пропонує поділитися харчами, тобто енергоносіями, і привітно запрошує обідати разом.
Підгодовування ягнятка сьогодні є черговою витонченою приманкою, але зліпленою за всіма канонами глобалістичної доби: енергоносії, двосторонні консультації, обіцянки лобіювання взаємних інтересів тощо. Яким буде фінал байки, наразі сказати важко. Втім, якщо ягнятко не здогадається, що, прийнявши запрошення на трапезу, воно ризикує опинитися на обідньому столі разом із гарніром, розв’язка буде достоту, як і в попередніх двох байках. Поживемо – побачимо.