Щиро радий за пана Данилишина. Справді радий, я не жартую. Навіть якщо й здаються сумнівними якісь із тендерних операцій, за які він відповідав, – ну, припустімо, – але не представникам нинішньої влади забороняти комусь колупатися в носі. Чехи мають рацію, надто вибіркове правосуддя.
Відгуки на цю красномовну подію поділяються на три категорії. Перша: створено прецедент, тепер будь-хто з відставних політиків під тиском може претендувати на прихисток у Європі. Гадаю, це водночас було б найбажанішим виходом для притомних стратегів від регіоналів (бо там є й непритомні – ті, хто будь-що мріє помститися за страх 2004-го на кшталт «хай віділлються кішці мишчині слізки»): якби найяскравіші опозиційні лідери емігрували, зникли б разом усі проблеми з довічним керуванням країною. Друга група відгуків, яку підсумував відомий правозахисник Колесніченко: «Це означає, що корупційний ланцюжок дій уряду Тимошенко тягнеться і в Європу». Нічого не вдієш: вірить людина, що на захід від Чопа справи вирішуються так, як звикли в багатокутнику між Ужгородом, Луганськом, Севастополем і Хутором-Михайлівським. Це навіть не менталітет, це карма. Третій тип реакції я б назвав ілюзорним: мовляв, Україна отримала жовту картку, й разом із недавньою доганою єврокомісара це має означати, що Європа не терпітиме порушень демократії, утисків опозиції, наступу на свободу слова, селективного застосування законів. Печерські мрійники!
Зрозуміло, що вибір у чеського уряду був напівпатовий: віддати на заколення одного-єдиного політика в неласці – так чи так взяти на себе часткову відповідальність за всі подальші репресії в Україні. Але ж це не означає, що відтепер уся Європа оголосить бойкот київським узурпаторам. Насправді вона проковтнула… і ще багато чого проковтне й не похлинеться. Об’єднана Європа пасивно спостерігала весь перебіг подій біля свого східного кордону – як тих, у які вона не мала змоги втрутитися, так і тих, на які вона могла оперативно вплинути хоча б силою авторитету, не кажучи вже про наявний арсенал дипломатичних засобів. Вона ніяк не реагувала на ганебний занепад помаранчевої влади, прихід антидемократичного режиму, здачу Росії всього, що тільки можна (та де там реагувати – самі навперегін здавали), конституційний переворот аж до нинішніх «перегинів». Жодної дії, жодного сигналу… Політика Заходу щодо України, як і Білорусі, зазнала фіаско. Європа справді налякана тим, що на цих територіях вона вже нікому не потрібна, що Росія фактично вже біля кодонів Польщі. Але з реакцією Захід явно спізнився.
Можливо, якби за цей рік Янукович зі своїм найближчим колом отримав бодай натяк на відсіч, вони б не чинили так безоглядно, з таким наївним нахабством. Адже що для них Європа? Спільні цінності? Та облиште, більшості фігурантів саме слово «цінності» взагалі незнайоме, хіба що в монетарному сенсі. Можливо, ринки. Можливо, кредити. А ще рахунки в Швейцарії та на Кіпрі, шопінг у Парижі та Мілані, відпочинок на Лазурному березі та в Куршевелі. Ні, не кажіть, на відміну від поплічників білоруського бацька, нашій верхівці є що втрачати від погіршення відносин. Для них заборона на в’їзд – це особисті драми.
Ні до чого тут і традиція миритися з «поганими сучими синами». Ні, Європа у своєму нинішньому вигляді – зі складною системою прийняття рішень, могутньою бюрократією, необхідністю загравати з будь-якими маргінальними виявами громадської думки, не кажучи вже про внутрішні проблеми та суперечності, – за фактом ні на що не здатна. Це, зокрема, днями прямо сформулював у своєму відкритому листі турецький прем’єр Ердоган, якому набридло тупцювати перед зачиненими дверима, – раджу почитати.
Українській демократії час кинути шукати союзників, вона знайде в найкращому разі симпатиків – не більше. Точка опори всередині. У суспільстві. У собі.