Не дивує падіння інвестиційної привабливості України. Дивно те, що в її економіку взагалі вкладають гроші. Наївно очікувати, що сучасні бізнесмени робитимуть вливання в економіку вікінгів. Український уряд же фактично заохочує західні корпорації інвестувати в країну, чиновники якої живуть за звичками часів Великого князівства Литовського, Жемайтійського і Руського. Наш Великий князь ще на самому початку каденції відзначився їздою в супроводі почесного ескорту. «Вороні коні іноземної породи» і зараз змушують стояти в заторах вірнопідданих і не дуже, аби розуміли – Сам їде. Влада Великого князя спирається, як і колись, на армію чиновників-можновладців: маршалка, гетьмана, каштеляна, очолювану Великим (за кількістю «вороних» майже як князь) підскарбієм. Прем’єр-міністра – після корегування низки державних статутів – призначає особисто Сам.
За часів середньовіччя влада Великого князя трималася на князях менш великих, але з кола особисто наближених, переважно родичів Самого. В Україні таке коло сформовано за регіональним і зацементовано за галузевим принципами. Так, мільярдер Рінат Ахметов – власник найпотужніших українських ГОКів – з 2010-го контролює ледь не всю металургійну галузь. Бізнесмен Дмитро Фірташ майже монополізував хімічну промисловість, залишилося завершити переговори з князем Ярославським щодо купівлі черкаського «Азоту» й випробувати долю в приватизації ОПЗ. Квоти на експорт збіжжя з України отримали три компанії, подейкують, не без протекції депутата Юрія Іванющенка, князя Єнакіївського… Під контролем «ради панів» – князів із кола наближених – перебувають три найвигідніші галузі української економіки. Тож коло наближених до Самого можна вважати сформованим і розірвати його не здатна жодна політична сила.
У Великому князівстві Литовському були князі дрібніші: Сапеги, Радзівіли, Острозькі тощо. В сучасній Україні теж є великі бізнесмени, не донецькі: Коломойський, Жеваго та ін. Вони в той чи інший спосіб змушені вибудовувати стосунки з Великим князем та його оточенням, бо якщо ні, то можливий конфлікт із «радою панів» – командою князів-монополістів. Усі разом вони контролюють шляхту, яка виконує повинності та виступає під князівською корогвою в разі війни. Підприємці та чиновники різних щаблів (влада в Україні – теж вигідний бізнес) зазвичай користуються протекцією когось із князів. Стосунки васалів із сюзеренами скріплюються дарами у твердій валюті або акціями фільварків. Без цього працювати в країні дедалі складніше.
Складна доля судиться спільності вільнонайманих робітників, селян і працівників бюджетної галузі. У системі їм відведено роль хлопів. Житловий, Трудовий кодекси та обмеження в здобутті освіти невдовзі майже офіційно закріплять цей статус.
До ухвалення Податкового статуту із цієї системи випадав малий і середній бізнес, але в 2011-му Великий підскарбій та його підлеглі отримали достатньо повноважень, аби виправити ситуацію. Єдина верства, яка нині випадає із системи, – це сучасне бізнес-козацтво: спільнота спрощенців, яка акціями протесту виборола собі право на існування (поки що). Зрозуміло, що його приборкуватимуть. Зрозуміло, що воно опиратиметься. А чи народить воно зі своїх лав нових Сагайдачних та Хмельницьких – життя покаже.
Політичної конкуренції у Великому князівстві Литовському не було. Незабаром не стане її й в Україні.
Прогресуюча система контролю князів і шляхти над економікою в перспективі убезпечує владу від опозиції. Єдина вада – шляхтичі вміють захоплювати, але далекі від інновацій та науки. Не вірять можновладці, що «ці з бородьонками» можуть у майбутньому їх збагатити. Інша річ – нерозподілені землі та підприємства, які залишилися з часів СРСР. Ці активи Сам може дарувати за службу. Створювати щось нове шляхтичі не поспішають – на життя вистачає. Тому й не треба дивуватися падінню інвестиційної привабливості України. Звичайно, можна вкладати в маєток Великого князя. Питання лише, як забрати свою частку назад? Князь Ярема Вишневецький навряд чи повернув би.