Однією з концепцій розвитку Європейського союзу є формування «Європи малих батьківщин». Йдеться про те, щоби кожна країна-учасник ЄС віднайшла в собі сили підтримати менший народ, етнос, етнічну групу, яка віддавна живе на території цієї держави, нерідко не має іншої поза цією землею батьківщини. Такою батьківщиною для лужицьких сербів є Німеччина, басків – Іспанія, бретонців – Франція, шотландців – Велика Британія, а для курдів – Туреччина та Ірак. Відповідно й розвиток мов та культур цих народів має бути обов’язком для тих державних організмів, громадянство яких носять представники даних меншин. В Україні до таких етносів відносять зазвичай, в алфавітному порядку, гагаузів (мають також автономію в складі Молдови), караїмів, кримських татар, кримчаків. Понад те, варто нагадати, що поза державою Україна такий народ, як українці, також не мають іншої державності.
Якщо ж вчитатися список зникаючих мов на території України від ЮНЕСКО, то виявляється, до таких належить ціла дюжина мов, з яких лише половина має відношення до сучасної ситуації в Україні, решту з великим сумнівом можна віднести до мов як таких. Українськими новиннєвими сайтами нещодавно прокотилася новина: в Україні чотири мови, що зникають: гагузька, русинська, східно-словацька та ногайська. Хто і навіщо витягнув з доступного нащодень атласу ЮНЕСКО лише чотири, назвімо їх, мови, із дюжини, це інше питання. Натомість, сам список, на котрий мали б орієнтуватися як на надійне джерело сотні спраглих знань філологів і не тільки, викликає враження абсурдного. Окрім названих чотирьох у компанії знайшлися: кримсько-татарська, кримсько-турецька (?), караїмська (два варіанти – кримський та західно-український), романі (циганська), їдиш, урумейська, мови маріупольських і понтійських греків та німців-менонітів (платдіч). Слід додати, на кордонах України з Білоруссю до загрожених мов додано так звану поліську – берестейський діалект української та власне білоруську.
З названих же невідомим борцем за мовний плюралізм автором інформації для українських ЗМІ чотирьох мов лише одну можна віднести до власне зникаючих мов: гагаузьку. Гагаузи, тюркський народ православного віросповідання, проживає на півдні Одещини і дійсно великою мірою зрусифікований. А що таке ногайська мова в Україні? Ногайською говорять на Кавказі, степах Ставропілля та Астрахані, українські ж “ногаї” давно є частиною кримько-татарського народу і говорять кримько-татарською чи не найкраще. Щодо східно-словацької, то, гадаю, шариський діалект словацької мови, зближений до карпатських говірок української, відрізняється від братиславського, але щоб називати його мовою… «Виходняри», – так називають словацьких східняків, напевно би втішилися.
Причина цієї провокативної катавасії у включеності до переліку так званої русинської мови, яку так люблять обороняти слов’янські бритоголові брати з партії Ігоря Маркова «Родіна», а цураються нею писати головні ідеологи русинського руху, збиваючись чомусь на «общепонятний». У світі вже кодифіковано чотири (!) русинських мови – в Словаччині (руснацька), в Польщі (лемківська), в Югославії (мова бачванських переселенців з Закарпаття) та в Україні – ужгородський варіант, що намагається поєднати елементи трьох перших. Якщо спеціалісти ЮНЕСКО захотіли б дослідити, чи існує єдність цієї мови хоча би в Закарпатті, то виявили б, що гуцульський діалект Рахівщини набагато ближчий до мови братів в Івано-Франківській області, де жодної русинської чомусь немає, а бойківські говірки Міжгір’я ближчі до говірок Турківського та Сколівського району Львівщини (де також ніхто слідів русинської не шукає). Причому, як зазначають, посилаючись на творців русинізму Пола Магочі та Івана Попа, європейські шукачі загублених мов, у цієї «зникаючої» мови до 1 млн. носіїв. Східні словаки та ногаї тихо заздрять у приймальні ЮНЕСКО…
Наміри охочих додати до списку зникаючих мов нові екстравагантні мови зрозумілі, – чимало кабінетних науковців рвуть собі волосся на голові, коли вмирає останній носій тієї чи іншої мови десь за тисячі кілометрів від їхнього робочого стола. Тому коли біля “поліської” мови ми побачимо “ятвязьку”, а а замість ногайської “половецьку”, можна вже не дивуватися. Дивуватиме лише рівень знань, пропонований солідною установою на загальний огляд. Українські ж інформаційні агенства, які з приводу оновлення списку ЮНЕСКО якимось віддаленими від нашої країни двома мовами з великою помпою оголошують про нібито існування нібито загрожених нібито мов в Україні, мали б піклуватися про інформаційний образ власної країни, яка, за подібного роду повідомленнями, перетворюється одразу на “етногнобителя” нещасних ногайців, русинів та східних словаків. Ату її, Україну!