«Хіба не можна долучити Російську Федерацію до співпраці у Східному Партнерстві? – звучали час від часу заклики німецьких журналістів та політиків на щорічній зустрічі зі своїми польськими колегами (цьогоріч вона відбулася у Дрездені). Складалося враження, що німці домовилися поміж собою переконати поляків будь-якою ціною у власній слушності. – Якщо ні, то треба Росії запропонувати інше партнерство – Економічне». Головним аргументом німецьких опінієтворців було те, що товарообіг між Євросоюзом та Росією вдесятеро більший, ніж з шести країнами Східного Партнерства – Україною, Білоруссю, Молдовою та державами Закавказзя. Про те, що левову частку цього обігу складає потрібна ЄС сировина, говорилося менше: і так всі знають, про що мова.
Пікантність ситуації полягала в тому, що основною темою цієї зустрічі було заявлено тезу «Польща і Німеччина – партнери на Сході», але й так кожна зі сторін уявляла її по-своєму. Для тих останніх романтиків з польської сторони, для яких Схід означає передусім Україна та Білорусь, спільні дії Варшави і Берліна уявлялися у подальшій європеїзації, підтягненні до існуючих у ЄС стандартів саме найближчих сусідів. Щораз більше ці романтики відчувають себе у меншості, програючи інформаційну боротьбу росіянам та їх прихильникам на Заході. Павел Коваль, євродепутат від польської партії Право і Справедливість навів певні приклади даної тенденції: як тільки президент Янукович оголосив про першорядне завдання досягнення скасування шенгенських віз для українців, ми почули про таку саму ініціативу і з боку Росії. Питання Коваля: чи Росія дійсно вірить, що з її неосяжними кордонами та внутрішньою ситуацією вдасться виконати усі вимоги Євросоюзу, чи їй залежить лише на контролюванні усіх ініціатив з боку України? Для депутата, котрий не перший рік захищає інтереси України у брюссельських коридорах влади, потужне російське лобі у структурах ЄС, спрямоване на блокування будь-яких кроків України, скерованих до інтеграції з ЄС, є більш ніж очевидним.
Відкриваючи зустріч, колишній спікер Європарламенту Ганс-Ґерт Пьоттерінґ наголосив: неможливо, щоби якась одна із держав ЄС домовлялася із третьою за спиною інших. Проте, паракдоксально, саме таку політику демонструє увесь час влада у Берліні. За словами Корнеліуса Охмана з берлінського дослідницького інституту, одна із останніх зустрічей Ангели Меркель із Дмітрієм Медведєвим, присвячена ідеї спільної європейсько-російської системи безпеки, тривала біля 12 годин. Відомо, що військова потуга Росії з точки зору сучасних стандартів давно не є конкурентноздатною. Про що тоді говорити фрау Меркель і господіну Мєдвєдєву? Із досить реалістичної оцінки директора варшавського Центру Європейської Стратегії demosEuropaПавла Свєбоди випливає, що йшлося передовсім про гроші. У оголошеній нещодавно президентом Росії Мєдвєдєвим «модернізації» країни та пов’язаним із нею дофінансуванням з боку ЄС Павлові Свєбоді зрозуміло одне: ця «модернізація» навряд чи спрямована на дійсні реформи, натомість – на банальне обслуговування російської «оборонки».
Чи присутній офіційний Київ, українська політична та інтелектуальна еліта на європейській шахівниці? Чи мають українці якийсь власний та переконливий голос? Після року від затвердження шведсько-польської ініціативи Східного Партнерства європейці дійшли до висновку, що оскільки в Україні відбулися політичні зміни, м’яко кажучи, не на користь євроінтеграції, а відповідно, на Україну важко сподіватися як на локомотив демократизації у регіоні, варто переорієнтувати вістря допомоги ЄС у шести пострадянських країнах на суспільні проекти. Іншими словами, відмовитися від безпосереднього контакту із корумпованими та некомпетентними чиновниками, натомість працювати із неурядовими організаціями. Проте перші ознаки боротьби із «незручними» – аналітиками, керівниками незалежних здатними на власну думку, та – головне – такими, чий голос буде почутий за кордоном, свідчать про тиск на фінансовані з-за кордону структури в Україні, ставлять і таку форму співпраці під великий сумнів. Найбільш показовим у цьому сенсі був бориспільський конфуз із затриманням директора української філії німецького Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе, котрий перед тим надрукував обширний англомовний матеріал із критикою української влади.
Чи потрібні Януковичу та Азарову європейські мільйони від Східного Партнерства? Якщо вони використовуватимуться на цілі розбудови громадянського суспільства в Україні, навряд чи; ось Москва натомість пообіцяла Києву своє чи не мільярдне кредитування, не таке вочевидь прозоре як чітко прораховані єесівські євро, куди ліпше скористатися цією пропозицією. Проте, цим двом панам вочевидь не сподобається факт, що та сама Росія «доїтиме» європейську корову в обхід України, послуговуючись, причому, виробленою ще Леонідом Кучмою та недолуго адаптованою Януковичем проєвропейською риторикою. Москву у Брюсселі чують добре, а Київ постійно недочувають. Українці, віддаючи Москві право за них «домовлятися», самі винні у цьому «недочуванні».