Родіна

Зустріч із Батьківщиною для мене завжди подія травматична. Буває, що не тільки входжу в стійкий депресняк, а й хворію по повній програмі з температурою, запаленням горла тощо. Після Європи важко змиритися з нашими роздовбаними дорогами, немитими шибками мар­шруток, запльованими парадними й агресивністю перших зустрічних. Їду в маршрутці на роботу. Прокручую в голові все, що маю зробити сьогодні. Дивлюся чи то в себе, чи то у Всесвіт, але точно не на товстого дядька, що сидить навпроти. Раптом чую: «Ти чєво витріщілася?» Кручу головою – кому це він? Виявилося, мені. Згадалося, з якою готовністю посмішки дивляться один на одного пасажири паризької підземки. Усміхнулася цій згадці й одразу почула: «Іщьо і либіцца!»