З цього інформаційного повідомлення, яке нібито миттєво переповнило Інтернет, почався мій сон.
У цьому сні сиджу я на своєму робочому місці, слова російські-іншомовні згадую, просто-таки на смак випробовую: як все ж таки чудово, що Україна — не Росія. А тут вже колеги-телевізійники телефонують: «У тебе в Москві друзів багато, дай нам зі свого «Огонька» телефони Бикова або Колєснікова, або кого сама знаєш — нехай вони нову ухвалу прокоментують». «Зараз, — відповідаю, — запитаю». А сама думаю щось на кшталт: для нас це все смішно, і мої московські знайомі, з усього, також пожартують. А за жарти, з усього, в новій Росії, як і раніше… «Ідея є, — кажу. — Ви до мене приїжджайте, в київський офіс РІА «Новости», вам тут справжній росіянин все на камеру і прокоментує, ще й з погляду державного мас-медіа». «Супер, — відповідають колеги американізмом, — вже в дорозі!»
Заходжу до шефа з широкою російською посмішкою: «Вам випав шанс прославитися: зараз особисто прокоментуєте доленосну ухвалу товариша Зубкова!». «А що ж казати?» — керівник представництва найближчого до Кремля інформагентства Захар Віноградов трохи розгублено. «Ну як же, — моделюю ситуацію, оскільки саме за креатив інформаційних приводів і отримую в цьому самому російському представництві гривневий еквівалент доларової дещиці. — Скажете, що так вже історично склалося: досі українська мова була приблизно на 15 % меншою російської за словниковим запасом. А тепер, коли від слів-американців позбавилися, а російськими можна буде замінити далеко не всі з них, і, звичайно, не одразу, наші мови стали практично однаковими за обсягом. Відтак цей чинник сприятиме зближенню культур та невідворотному зближенню націй…»
І тут обривається моє словесне виверження, вже відштовхують мене телевізійники з великими кошлатими мікрофонами, більшість яких на вудках, і камер вже з десяток, і всі вони оточують мого шефа, який починає повторювати в об’єктиви те, що я щойно видала. І все більше входить він в образ, все впевненішою стає його мова. І вже запитують у нього: «Так ті росіяни, які хочуть продовжувати вживати заборонені слова, можуть учити українську?». «Так», — приречено говорить він. Тут мене відштовхує, пробираючись на вільне місце, якийсь журналіст, і голосно диктує на стрічку новин інформаційне повідомлення-блискавку: «Керівник українського представництва російського державного агентства порадив всім, хто не погоджується з діями російської влади, переїздити до України».
І я розумію, що Росія аж ніяк не похвалить мого шефа. Що прийшов кінець не тільки моєму тихому сидінню в затишному кабінеті представництва, але і непогана російська людина щойно з моєї подачі поплатилася своєю кар’єрою. Якщо ми в Україні можемо легко жартувати з будь-якому приводу, включаючи описану вище заборону, то зовсім поряд з нами вже насправді не до жартів. І в цьому стані сум’яття прокидаюся.
Приблизно з тиждень я переказувала сон як курйоз знайомим по обидві сторони від Хутора Михайлівського: мені дуже рідко сниться щось доладне, причому легко пояснюване післявиборчою перевтомою. Але москвичів найперше хвилювало, чому я не вірю в їхні можливості захисту демократичних переконань, українські ж друзі-колеги раз у раз цікавилися, від якої дати ухвала прем’єра Зубкова і чи є вже в Інтернеті повний перелік заборонених американізмів?!
Тобто, новітня Росія, яка крокує до авторитаризму, в Україні є сталим образом. І нас вже абсолютно не дивує маячня щодо заборони вживання певних слів, яка мені наснилася, оскільки вона цьому образу повністю відповідає. І, виходячи з тих само стабільних образів, не новий російський, а старий український уряд нині заявляє, що референдум зі статусу російської мови в Україні конче необхідний. А помаранчева парламентська коаліція клятвено обіцяє охороняти українську, не уточнюючи при цьому, від якої іншої мови…
І водночас ми хочемо знати про сучасну Росію рівно стільки ж, скільки і вона про нас. Нічого «зайвого». Викохані засобами масової інформації однобічні образи держав, їхніх лідерів та жителів повністю відповідають нашим потребам в цьому знанні.
Знайомий психіатр розповів, що людям на пострадянському просторі навіть під час нападів білої гарячки перестали ввижатися чорти. Просто вони їх вже не можуть собі уявити. Ось персонажі з тріллерів — так, ввижаються. І політики з телеекранів — також.