Так от, кажу, нам потрібна позитивна дискримінація на користь державної мови. Повертаюся до того, чим закінчив колонку в минулому числі «Тижня». Не тому, що російської не люблю. Тому, що не можу забути свою студентку.
Колись давно, років 30 тому я приймав залік – перший у житті – як викладач. Першокурсниця страшенно хвилювалася, хоча я намагався її всіляко підбадьорити. Врешті-решт вона розплакалася, а я зовсім розгубився й запропонував їй піти на каву. Тільки тоді з’ясувалася причина стресу: дівчина погано розмовляла російською й страшенно цього соромилася. Мене, звичайного столичного російськомовного хлопця, це вжахнуло: як воно – на своїй землі почуватися людиною другого ґатунку?
Тільки нещодавно я почав помічати, що люди на вулиці, в кав’ярні, в банку, в супермаркеті – принаймні в Києві – перестали соромитися розмовляти українською. Це сталося через шістнадцять з половиною років після падіння режиму, який ретельно вдавав, ніби дбає про населення «національних околиць», насправді ж успішно нав’язував молодшим братам комплекс меншовартості.
Як саме це відбувалося – тема окремої розмови, але варто визнати, що результат виявився не просто успішним, а ще й пролонгованої дії. І щойно держава – хай недолуго, хай непослідовно – намагається виправити ситуацію, ми чуємо протести.
Наводжу перший-ліпший відгук з інтернет-форуму щодо дублювання кінофільмів: «А вот моя мама честно хоть и живет тут всю свою жизнь, а украинский не знает!! что терь ей делать?? и если так подумать и посчитать, то она не одна такая!!! а когда бабушка смотрит телевизор и идет какой то хороший фильм на украинском, то она просто переключает и вот так вся семья!!!» (орфографію оригіналу збережено).
Отже, проживши «тут» (саме так: не в Україні, а «тут») усе життя й жодного разу не замислюючись про почуття своїх сусідів, тепер, коли це її торкнулося, пані вимагає рівності. Що ж, рівність – категорія відносна. Рівність від якої позначки, за яким критерієм? Уявімо двох боксерів, одного з яких активно тренували, годували, робили масаж та возили по міжнародних турнірах, іншого ж весь цей час тримали у в’язниці. Потім обох випустили на ринг і кажуть: «Усе чесно, бийтеся!» Але ж мова не спорт. Це середовище існування багатомільйонного народу, його простір, його повітря.
Ми неодноразово чули від російськомовних співвітчизників: «Я тут народився, я громадянин цієї держави, я нікому нічого не винен». Що сказати? Вони, очевидно, мають рацію, але їхня правда – це лише частина правди. А друга частина – це інші українці, які, уявімо собі, також народилися на землі своїх предків, вони належать до корінної нації (я не полюбляю це слово, бо його часто вживають спекулянти, але воно відповідає суті). У себе вдома досі вони перебувають у дискомфортному мовному гетто, причому щодня відчуваючи власноюшкірою (мовні проблеми взагалі реєструються не вухом, не оком, а шкірою), що попри всі гучні декларації держави ситуація ніяк не стає сприятливішою. Преса відсотків на 80 російськомовна, телевізор – відсотків на 90, книжки – на 95, радіо в маршрутці – на 100%, освіта… Наскільки наша освіта україномовна фактично, а не офіційно, не скаже ніхто. Стовідсотково україномовною є лише реклама – насправді найбільший подразник для здорової, не збоченої на споживанні людини. Ось тепер ще кіно, і ми бачимо, яку хвилю обурення це викликало.
Частина громадян вимагає залишити все, як було. «Як було» – це право не знати, не вивчати, не цікавитися, це мовчазна вимога: «Хай вони розмовляють по-нашому».
Як людина, вихована на російській культурі, як українець із чималою часткою російської крові, врешті-решт як носій прізвища Макаров, маю право стверджувати: російській ментальності не притаманне тяжіння до чужих мов. Кажу навіть не про самовпевнених і хамуватих «нових росіян», а про тих самих дореволюційних російських інтелігентів, які асоціюються в нас із Чеховим і Булгаковим. Я застав багатьох із них і мушу засвідчити: в дев’яноста відсотків так званих білих емігрантів першої хвилі знання французької та німецької обмежувалося погано перетравленим гімназичним курсом, і більшість їх до кінця днів не спромоглися опанувати мову країни, яка їх прихистила, – чи то Франції, чи то Сербії, чи то Болгарії. У будь-якому разі, в їхньому середовищі це вважалося цілковитою нормою, що не підлягала засудженню. Така наївна самодостатність притаманна будь-якій великій нації з імперським досвідом – сто років тому так само поводилися французи та британці: мовляв, нас і так усі розуміють.
Що з цим робити – тема наступної колонки.
Далі буде.