Десять членів моєї родини по маминій лінії загинули від Голодомору 1932–33 років. Ціла родина, купа дітей. Це був міцний середній клас на селі. Вони не були бідняками й комнезамами. Вони працювали й любили землю. Прабабця під впливом свого старшого сина подумувала послати вчитися дітей у місто. Ці люди могли б стати вчителями, лікарями, чи то й вченими, або режисерами і знімати українське кіно, чи просто робітниками. Але вони не стали ніким. А мабуть, точніше сказати, не стало їх.
Можливо, таких історій безліч, можливо, про них і так говорять на кожному кроці. Але з того, що відбувається кожного листопада навколо питання Голодомору, можна зробити висновок, що нащадки жертв геноциду надто поблажливі до катів своїх родин. Може, це діють ліберальні мантри про коректність і толерантність. Може, нас ще тримають у лабетах радянські страхи й звичка мовчати. Хай там як, а тут недоцільне ні те, ні інше, як і мова про якусь примарну культурну радянську спадщину, чи «дві України», чи «потребу примирення у суспільстві». Як людина, яка всього-на-всього поважає демократичні закони, загалом далека від будь-яких політичних ідеологій, я хочу одного. Навіть не хочу, а вимагаю: мене не влаштовують розмови про геноцид; зрештою, здається, навіть не є суттєвим був це геноцид за національною чи класовою ознакою – мільйони смертей від голоду – це вже страхіття; мені потрібна моральна сатисфакція за загиблу родину. Не в грошах. Як мешканець демократичної країни, я хотів би, щоб убивці або співучасники цих злочинів були покарані у кримінальному порядку. Щоб їхня ідеологія була заборонена. Я хотів би бачити цих людей на лаві підсудних. Як у Чилі на старості судили Піночета, так само й в Україні нащадкам жертв голодомору потрібно вимагати суду над усіма живими енкаведистами (бодай це були б і столітні діди) та партійцями ідеологічних відділів, які роками покривали мовчанням ці злочини. Як мешканця демократичної країни, мене насамперед цікавить, щоб люди через яких моя бабця їла листя з дерев та залишилася сиротою, були покарані ФІЗИЧНО, як символічно це сьогодні не звучало б. В кожному разі не завадить вимагати суду й над усіма живими членами НКВД в цілому за саму причетність до репресивної системи, незалежно від часових меж. Це також принесе моральну сатисфакцію нащадкам жертв геноциду та репресій. Задля цього я готовий зайнятися усіма необхідними бюрократичними тяганинами, ходити в наші ненависні всім суди й свідчити чи доповідати. Про які толерантності й коректності може йтися щодо вбивць та людей, які їх покривають? Нехай держава всього-на-всього захистить мої права. Садить же вона врешті-решт у тюрми за вбивства й злодійства?
Натомість ми бачимо, як покривачі злочинців не злазять з телеекранів. Їх запрошують на канали, у них беруть якісь коментарі, з ними про щось дискутують. Про що можна дискутувати з Симоненком чи Александровою? Це – покривачі злочинців. І нехай вони за своє «покриття» будуть відповідальні. Чому українські ЗМІ дають право цим людям топтатися на кістках наших родин? В країні стільки розмов про необхідність виконання демократичних законів і національне примирення. З ким миритися нащадкам жертв голодомору? З катами своїх родин? Нехай їх посадять – оце і буде справжнє національне примирення. Нехай засудять ідеологію вбивць – і це теж крок до національного примирення. Нехай демонтують пам’ятники вбивць – і це національне примирення. В Іспанії прийняли ж закон про демонтаж пам’ятників Франко. Інакше про яке примирення можна говорити, поки ці духовні потвори розпалюють ворожнечу? Поки вони з цинічними посмішками розповідають на про 1917-й, який «дав незалежність», випускають книжки про «колективізацію, яка помогла побороти фашизм», зрештою глумливо носять у Парламенті значки держави, якої не існує? Хай подавляться своїми індустріалізаціями, дніпрогесами та криворіжсталями. Вони не повернуть нам мертвих. Нехай засудять покривачів маніяків. Як їх інакше назвати? І це буде примиренням. Вони перестануть мусолити очі щонайменше половині України.