Довженко Отар заступник шеф-редактора "Телекритики"

Цуцики в Космосі

6 Червня 2008, 00:00

 

 
  
 
 
Фраза «існує тільки те, що показали по телевізору» – це вже не гіпербола. В медіа-портреті київських виборів, що їх експерти резонно називають репетицією перед виборами президентськими, за лишилися величезні чорні каверни. І хоч дехто запевняє, що вигризли їх миші із Секретаріату Президента, та я не вірю, що за бажання в опонентів не знайшлося б кота на цих мишей. Отже, не було бажання? Позичаючи в сірка очі, одні й ті самі телевізійні начальники на запитання «навіщо потрібен щоденний парад піар-обіцянок київських кандидатів у всеукраїнських новинах?» відповідали щось про надзвичайну важливість столичних виборів для всієї України; на запитання «чому немає аналітики або теледебатів?» – про локальність і надмірну вузькість київської проблематики для загальнонаціональної аудиторії. В останній тиждень кампанії канали дружно скасували прямі ефіри, де мали обговорюватися вибори в Києві, натомість гостинно запрошували кандидатів від одного із блоків до студій новин і розважальних телепрограм. Усі гадані досягнення «постпомаранчевого» періоду у царині свободи слова виявилися мильною булькою: «нагнути» медіа – грішми, погрозами, обіцянками, ще чимось, – так само просто, як і до «революції». І якщо після підбивання підсумків попередніх виборів була надія, що продукування оплачених медійних фантомів перестане бути основною формою активності політиків, то тепер ситуація, без перебільшення, безнадійна.
 
А де ж були чесні та принципові журналісти? Вони, герої антикучмівського фронту, вершки громадського активізму, авангард боротьби за свободу й демократію? Вони, які вимахували папірцями-темниками у 2002-му, звільнялись і голодували в 2004-му, добивали розмазаних по асфальту «любих друзів» у 2005-му? Курили бамбук під гаслом «у сортах лайна не розбираюсь» і масово балотувались у мери Києва для розваги чи журналістського експерименту.
 
«Всі політики однакові» – нормальна позиція для недалекого аморфного обивателя, але для журналіста вона просто злочинна. Це все одно, що відмовитися народжувати дітей: навіщо – все одно колись помруть. Вдягти білий фрак, оголосити всіх політиків лайном і дозволити відсторонити себе від процесу, який без активної і професійної участі медіа перетворюється на фарс (що, власне, й сталося), – звісно, право кожного, але якось не думалося, що в «просунутому» Києві цим правом скористаються практично всі. А неперебірливі політики, які зовсім не ображаються, коли їх називають лайном, радо заохочували абсентеїстські настрої. «Хто з вас піде на вибори? Ніхто? Таааак!», – волав до слухачів на організованому медіа-холдингом Черновецького концерті вокаліст гурту «Собаки в космосі» (sic!) перед тим, як заспівати: «До біса політику, єдине прохання: давай нарешті займемось коханням».
 
Цю пісеньку співатимуть нам ще не раз інші «цуцики на службі» (за Іриною Бекешкіною) політиків, не менш зацікавлених у тому, аби молоді – найактивніші й найзліші громадяни, які не вірять у гречку й компенсації вкладникам, – кохалися на травичці й нюхали квіточки, замість копирсатися в отій самій субстанції й називати речі своїми іменами. Штучно простимульована байдужість значно ефективніша за цензуру. На утиски часів Кучми бодай частина мас-медіа відповідали за принципом стисненої пружини, пролізаючи в кожну непідконтрольну владі шпарину й доносячи таки до аудиторії іншу думку. Нині пружина розпрямилася та обвисла, а спокуса невірою торжествує. Якщо всі однакові, чому б не взяти гроші, не зняти замовний сюжет, не відтворити замість новини прес-реліз із чийогось виборчого штабу, не проігнорувати незручну для когось тему? Це ж однаково нічого не змінить. А рештки сумління можна заспокоїти, наприклад, рятуючи старий Київ від незаконних забудов. Ось тільки чи час замітати у власному подвір’ї, коли валиться весь навколишній світ?
 
Що ж, залишається зробити невеличке оголошення: молода держава із хронічно втомленим від політики народом, знахабнілою владою, складною мовно-культурною ситуацією та нестабільною економікою шукає заміну своїй імпотентній журналістиці. Може, нам справді потрібна «українська журналістика 2.0»?