Ну от, дожилися: Жиріновскій – на українському телебаченні, на «головному ток-шоу країни». Добре, що на телемості, а не особисто: в студії довелося б ховати сік і воду. Звісно, поводиться, як суцільний хам, себто як завжди. Коли його намагаються вгамувати, не губиться: «А що таке, ви мене самі запросили». А що тут скажеш, справді запросили! Їжте, їжте, козаченьки…
Усе розумію: телебачення потребує не думок, а «ікон»; країна повинна знати своїх героїв, навіть якщо вони чужі; медії зацікавлені давати весь спектр думок (підкреслюю, якщо йдеться саме про думки, а не про фахове блюзнірство), й «фільтрувати» гостей немає сенсу: є кабель, є супутник, є Інтернет, завтра буде цифрове мовлення… Кому треба, знайдуть інформацію відповідно до стану душі, кому не треба, не дивитимуться політичне ток-шоу, а дивитимуться «Дом-2» і голу ведучу погоди на М1. Але так демонстративно нехтувати гігієною й спеціально кликати в пристойне товариство старого блазня зі старими, давно відомими жартами – це що, мазохізм?
Маю ще два пояснення, чому в наших медіях бажаними гостями є Жиріновскій, Затулін, Мітрофанов, Лужков та інші зухвальці – чи то як експерти, чи то герої інтерв’ю, чи то просто герої… Перше – просте, побутово-вжиткове: коли щодня копирсаєшся в політиці, потроху атрофується нюх на гниль. Кажуть, це професійна хвороба патологоанатомів, асенізаторів, хіміків-технологів та працівників зоопарків. Якщо ти коли-не- коли за службовим обов’язком змушений спілкуватися з Вітренко чи, скажімо, Грачем, ніс втрачає первинну здатність реагувати природним чином на Лужкова. Витрати виробництва, за таке раніше молоко давали та додатковий тиждень до відпустки.
Друге пояснення дещо екзотичніше, навіть, сказати б, конспірологічніше. Журналісти та редактори, які час від часу залучають затуліних, насправді є прихованими українськими патріотами. Не в сенсі «латентними», а в сенсі «глибоко таємними, агентами під прикриттям». Моя логіка тут така: що більше поширюватимуть свої непереможні дотепи російські гумористи – від фахового на кшталт Ґалкіна до дилетанта зразка Лужкова, – то більше українці з нормальною психофізіологією відчуватимуть сором і відразудо них та образу за свою країну. Не розумію, як іще можна реагувати на нескінченні камедіклабівського рівня перейми, тим більше, що вся Росія, здається, останнім часом перетворилася на один суцільний камеді-клаб, який змагається між собою в жартах про хохлів і сало. Я можу згадати кількох цілком російськомовних і від початку, сказати б делікатно, байдужих до української ідеї співгромадян, котрі протягом останніх років перетворилися на палких українців саме завдяки Тузлі, Севастополю, московським політтехнологам, програмі «Врємя» й анекдотам про хохлів. Перефразовуючи Олега Скрипку: що більше дивишся російський телевізор (а він в Україні відсотків на 80 російський), то більше стаєш українським націоналістом, усупереч думці тих, хто вважають російські канали загрозою національній безпеці.
Окремі російські аналітики вже збагнули це й констатують, що надмірний тиск на Україну, згідно з усіма законами фізики, неминуче штовхає її в західному напрямку. Вони закликають владу й істеблішмент угамувати запал, але ж марно… Серцю не накажеш. Я визнаю право за росіянами тужити за Севастополем. Як заспокоював мене колись Орест Субтельний, автор відомого підручника з історії України, канадський науковець і внаслідок цього – взірець толерантності: «Їх треба зрозуміти й пожаліти. Вони втратили країну». Я жалію. Але навіщо ж стільці ламати, як питав наш Гоголь та їхній Фурманов?
Проблема в тому, що вони справді так думають. Вони вірять, що меланхолійних, господарних, трохи скупих, трохи дурнуватих, але хитрих хохлів звабили несамовиті «бандери-западенці», якими керує президент, яким, у свою чергу, керує його дружина-американка, а вже нею – безпосередньо ЦРУ. Вони вірять, що апельсини на Майдані були наколоті, а кольорові революції роблять у Вашингтоні («адже місяць зазвичай робиться в Гамбурзі, і препаскудно робиться»). Вони вірять, що більшість цих недоумкуватих сусідів щиро мріють потрапити під вертикаль суверенної демократії, а меншість треба негайно провчити. Так вважають не лише політики й люмпени, так гадають інтелігенти, на яких відразу й не подумаєш… Якщо знайти правильну кнопку, неодмінно почуєш: «За Севастополь відповіси!»
Ви страждаєте, але я нічим не можу зарадити. Свобода вашого страждання закінчується там, де починається наш Крим і, хай як дивно, наш патріотизм.