Дозволив собі таке романтичне мотто, хоча, звісно, Олександр Олесь 1904-го, на зорі кінематографа, писав ці рядки, зважаючи радше на зорю, аніж на кінематограф. Ну й, очевидно, що він не прозрівав майбутньої з’яви фестивалю з відповідною назвою. Та як би там не було, жоден український кінематографіст ось уже протягом майже чотирьох десятків років не може уявити свого «портрета художника в юності» без штриха імпрези «Молодість». Кожен і досі прагне показати своє першеньке дітище на її екранах, а отже, бути поміченим, а то й прославленим нею. Та й ті, хто винятково намагаються ігнорувати її програми, теж крутять носом програмно, стверджуючись через цей спротив – мовляв, у мене інша «молодість», шаленіша.
І далеко не кожна національна кінематографія має свій фестивальний феномен легендарного штибу. А «Молодість» очевидно легендарна, якщо нині є кілька різних версій, хто та як її народив-заснував. Не буду наразі наполягати на котрійсь із них, хоча наприкінці 1980-х досліджував історію «Молодості», перелопативши в столичній бібліотеці ім. КПРС («бува й таке», як писав Курт Воннеґут), а нині Парламентській, чи не всю київську пресу за два десятиріччя в пошуках свідчень. Краще – про шаленство й чому саме з «Молодістю» так хочуть цілуватися молоді українські режисери.
Фестиваль нині переживає, скажімо, третій період свого існування. До середини 1980-х він мав республіканський статус, сказати б, «імені ЛКСМУ». На схилку СРСР переродився на Відкритий український кінофест. Отоді й забуяло справжнє шаленство: (кіно)свобода рвала ідеологічні ланцюги, а щедре державне фінансування дозволяло багато фільмува ти. За незалежності «Молодість» викохала собі офіційний міжнародний статус. Проте впало до критичної межі національне фільмовиробництво, відповідно, знизився й градус шаленства. Безумовно, «Молодість» грішна й винна перед українським кіно (а хто йому не завинив?). Але ж і кіно наше винне перед нею не менше, тож не робімо з «Молодості» сумнозвісної невістки.
Та шаленство приходить і відходить, а цілуватись хочеться завжди. Секрет «Молодості» простий – цей фестиваль у нас «центральний» і, попри всі справедливі й не дуже нарікання, щороку дає дві можливості українським кінематографістам: заявити про себе світові й пройти неповторний і потужний майстер-клас. А зацікавленій публіці він завжди дарує кон центровані цілунки мистецького кіно.
Насамкінець похвалюся-поділюся, що називається, персональним – як я вже з «Молодістю» не цілувався: і як вдячний глядач, і як літописець, і як завзятий критик-початківець, і як керівник пресслужби, і як відбирач фільмів, і як укладач та редактор каталогів та спеціальних видань, і як головний редактор фестивальної газети «KINO-KOЛО», і, зрештою, як член міжнародного журі. Не вдалося лишень своїм фільмом поцьоматися з нею. Отже, шанси на ще один цілунок лишаються. Не тільки в мене, в кожного українця. І «Молодість» триває…