Мої палестини

У дитинстві я жив в Ізраїлі. Називався він Чернівці. Спочатку мені про це сказав батько. На моє запитання, чи бував він за кордоном, тато відповів: «Ми й живемо за кордоном». Але не уточнив, за яким саме.

 

Я знав, що євреї мешкають не лише в Чернівцях, але й у Москві, Києві, Ленінграді. Та столичні євреї жили іншим життям: вони всі без винятку були людьми багатими й гідними. А в нас євреї були різні: валютні міняли, лікарки, повії, шпана, спортсмени, серед них учасник Олімпійських ігор, чемпіони України й CРСР.

 

Я взагалі в дитинстві вважав, що найкращі спортсмени в світі – євреї, особливо борці й боксери. Про те, що є така країна Ізраїль, я довідався дуже рано. З Чернівців навіть у найлютіші холодні війни до Палестини виїжджали назавжди. Я дуже співчував Ізраїлю: в 60-ті роки туди їхала єврейська убогість – матері-одиначки з сопливими дітьми, інваліди, яких гноїли в комірчинах кохані родичі, рецидивісти, поети, які писали нікому не потрібним ідишем.

 

То був каламутний струмочок, котрий, як мені тоді здавалося, може забруднити чисті водоймища Ізраїлю, створені в пустелі єврейським генієм. Мої єврейські друзі, на противагу люмпенам і невдахам, закінчивши школу, виїжджали з України до Сибіру – й там у 25 років ставали докторами фізикоматематичних наук. Чому вони обирали саме Сибір, я не особливо замислювався.

 

Це було цілком у дусі пригодницьких романів, якими я тоді зачитувався. Та помалу струмочок наливався, роздавався вшир, поки остаточно не вийшов із берегів. У той час я вже читав інші романи й писав скорботні вірші:

 

Був час, ти пам’ятаєш, на перон

 

безплатно не пускали: заплатить

 

ми мусіли карбованця старими,  – ми ще охоче плакали, а нині –

 

це вже не перший рік, не перша мить –

 

лущиці ящерятку не пролить.

 

Ось ящірка проскочила. Вагон

 

такий вузький, неначе я руками

 

стискаю скроні.

 

Ми не побачимось. Жахає провідник.

 

Сiріє в тамбурі його постільний лик.

 

Горнись до губ моїх, –

 

склодув, що має хист,

 

прозорий і крихкий здобуду поцілунок,

 

стискаючи твій ящірковий хвіст.

 

В закритому містечку на кордоні

 

до вільгих віч тягнулися долоні

 

з розчулення: той кольорит,

 

той колір давніх снів,

 

що степ і однострої споріднив.

 

Ми не побачимось.

 

Вбиральня на вокзалі –

 

на мить в рукостисканні умремо,

 

я похитнусь, в лице дихне карболка,

 

нараз моїх очей торкнеться голка,

 

щоб полaматись.

 

(Переклад з російської Івана Світличного)

 

У цих вагонах виїжджали вже не безпритульні одинаки, а тисячі, десятки тисяч.

 

Моди на Америку в Чернівцях не було. Всі їхали до Ізраїлю. Мені здавалося, що я мало не особисто знаю всіх ізраїльтян, принаймні, всіх нових ізраїльтян, оскільки родом вони з Чернівців. Я так близько стояв до цього потоку, що мене врешті-решт теж змило та понесло. А в Ізраїлі я вперше побував, коли мені було вже під сорок. Він виявився величезною країною, населеною величезним народом.

 

І жодного, жодного з тих самих чернівецьких «ізраїльтян» я не зустрів ні на Мертвому морі, ні в Єрусалимі, ні y Кфар-Даромі.