За два тижні країна тимчасово осиротіє. От побачите (хоча для цього треба поїхати в аеропорт «Бориспіль», термінал «А», міжнародний), побачите, який натовп буде на регулярні та чартерні рейси. Криза кризою, а ті, хто в нашій країні приймає рішення, вирушать до Австрії, Швейцарії, Італії, Франції. Хіба що окремі патріоти погодяться на карпатський Буковель. На весь час новорічних та різдвяних свят (і це, запевняю вас, не сім легальних днів, а практично всі п’ятнадцять) залишимося без еліти. Без міністрів та депутатів, без голів адміністрацій та їхніх заступників, без президентів банків і будівельних компаній, без генеральних директорів торговельних мереж та комунальних підприємств.
І тепер припустімо, що в один із цих днів у нас буде перекрито державний кордон… на в’їзд. Усі залишаться там. На місяць, на рік, назавжди… Уявили? За decision maker’ів я не турбуюся, вони там у Швейцарії напевне мають хоча б по одному рахуночку. А от ми як без них? Ні, ви розумієте, криза залишається, а їх немає! Чи стане нам легше?
Звісно, ділити суспільство на своїх і чужих, на «їх» і «нас» – це примітив, але час від часу задля наочності необхідні певні спрощення. Ну, наприклад: хто ще встиг повчитися в радянському виші й складав Карла Маркса? Пам’ятаєте, в чому полягає «основна суперечність капіталізму»? Правильно, між суспільним характером виробництва та приватним характером привласнення… чого? Результатів виробництва? Сідайте, двійка, не зараховано. В Маркса значно цікавіше: «та приватним характером привласнення умов виробництва».
Найнаочніша проблема, очевидно, в тих, хто, привласнивши умови виробництва, розподілу, організації життя, не здатні ними порядкувати. Не перший день точаться розмови про старі еліти, що не гідні свого народу, а також гіпотетичні «нові еліти», що буцімто здатні вивести Україну з глухого кута. Мовляв, якщо нинішніх лідерів замінити молодими, все водночас налагодиться: мери припинять брати хабарі за землевідведення, міністри відмовляться від нецільового використання бюджету, а парламентарі почнуть дбати про покращення інвестиційного клімату. Але, як показує практика, «нові» дуже швидко стають «старими», тільки зі ще нестримнішими апетитами. І в Куршевель однаково їздять ті й інші. Висновок?
Шанований політичний клуб – один із тих, що виборює майку лідера серед мозкових центрів і намагається підтвердити сам факт існування таких в Україні – розіслав нещодавно заяву про відповідальність за політичну кризу, плід напруженої експертної роботи. Серед винуватців зазначено: політичних лідерів та державних діячів (усіх без винятку), політичні сили (всі без винятку), політологів та політтехнологів (усіх гамузом), а також власників ЗМІ та соціологічні служби. Коротше кажучи, невинних нема. Окремо згадано безвідповідальних рядових виборців. Деякі експерти клубу навіть прозоро натякали на доцільність запровадити майновий ценз на участь у виборах, оскільки людина без власності схильна перекладати свої рішення на владу.
Що ж, як висловився один лиходій, «інших письменників у мене для вас немає». Ну, немає в мене для вас інших українців, окрім тих, які сьогодні не здатні ані самим собі дати раду, ані висунути відповідальних лідерів. Що ж мені робити? Повіситися, емігрувати, оголосити війну проти всіх? Лише один бачу вихід. Шукати однодумців. Людей однієї групи крові. Ну, знайшли ж ми одне одного чотири роки тому! Сталося це за екстремальних обставин. Тож, можливо, це вдасться й у повсякденному житті, хай навіть скаламученому кризою? «Вони» ж уміють групуватися заради того, щоби змінити тарифну ставку чи приватизувати об’єкт. Ось і нам доведеться навчитися кучкуватися, щоби захищати свої інтереси. Те, що американці називають «третій сектор».
Мені, скажімо, ближче гуманітарні проблеми: книжечки, симфонічний оркестр, пам’ятник. А хтось може об’єднатися, щоби ці паскуди врешті-решт за нашу ж квартплату й податки полагодили ліфт у 16-поверховому будинку чи поклали асфальт. Є люди, які виступають проти незаконних забудов у Києві. Є такі, хто намагається повернути історичну пам’ять. А хтось, наприклад, опікується дітьми з синдромом Дауна. Завдань, які роблять нас людьми, не бракує. Інколи, дуже зрідка, вони навіть не виключають зимових канікул за кордоном.