Мандруючи Західною Україною, я зауважив, що чимало людей покладають неабиякі надії на Євро-2012. Усі чекають нових доріг, готелів, роботи та підробітків, а спортивні гуртки з футболу, попри кризу, стали краще фінансуватися.
Іноді, вставляючи в розмови, що особисто мені від Євро-2012 ні холодно, ні жарко, я помічав, що співбесідники дивляться на мене, як на пришелепуватого. Можливо, так воно і є. Як казав мій гуртожитський приятель Семен: «Це тому, що панки не грають у футбол».
Мене в цій ситуації турбує не футбол, а душевне здоров’я наших олігархів. Уявляю, як особисто вони мріють про це Євро, мабуть, ще більше за посполитих. Адже для них це можливість хоч якось засвітитися на Заході, хоч якось показати, що вони з країни, яка славиться бодай футболом, а не лише експортом металу. Їхні футбольні емоції бурхливі та відверті, і мені цілком щиро та природно стає шкода цих ентузіастів.
Методом дедукції неважко виснувати, що наші олігархи там, за кордоном, більше не мають чим пишатися. Чи, точніше, їх там просто не шанують. Вочевидь, до них ставляться як до таких собі варварів, закоханих у нові колізеї (читай шикарні стадіони), що грабують – своїх посполитих, приїжджають у Європу у непристойно дорогих туфлях і ледве складають докупи два слова рідною російською. Одним словом, не якісь там неформали і «ботаніки», солани-фізики чи рейгани-актори, – справжні пацани.
Це і є суттю української безвиході – панівна еліта не хоче мислити масштабними категоріями. Вона не знає, чим завоювати повагу серед цих «фізиків та акторів», їй банально бракує фантазії. Вона не виходить за межі футбольних клубів і кількаповерхових вілл із басейнами.
Мрійників про Євро треба якось наштовхнути на просту річ: уявіть себе там, на Заході, не представниками третього світу, об’єктом прихованих глузів, але насамперед розвиненої інтелектуально, технічно і культурно.
Уявіть, як ваших акторів-співгромадян запрошують у Голівуд (це неважко, бо процес пішов), як ваші проповідники ведуть за собою маси спраглих істини американців, а науковці і письменики отримують Нобеля. Тоді й на них, українських олігархів, подивляться як на шляхетних меценатів, а не якихось задрипаних футбольних фанатів.
Рецепт розвитку країни і престижу наших панівних класів навдивовижу простий. З цим почуттям жалю так і хочеться звернутися до олігархів: ваші статки нікому не потрібні, їх ніхто не хоче забирати, робити різноманітні реприватизації та влаштовувати новий 1917-й рік. Навіщо вам почуватися на світових віп-вечірках футбольними фанами, якщо можна почуватися шляхетними аристократами?
Щоб усе змінилося, достатньо, навіть із погляду марксизму-ленінізму, підтримати своїх вірних союзників: буржуазну інтелігенцію. Наразі точнішим буде вислів «нажити друзів із ворогів». Себто:
1) вкладати солідні капітали у науку та мистецтво (щодо мистецтва, то дехто це вже, між іншим, зрозумів);
2) не цуратися братів-інтелектуалів.
Бо інтелігенти хоч і не завжди є підприємливими, але дуже часто мають більше фантазії та кебети в голові. І вони, певна річ, віддячать вам за можливість працювати вдома, а не вештатися по закордонних лабораторіях та аналітичних центрах.
Кілька місяців тому я випадково поглянув на наклад українського перекладу одного з відомих західних авторів. Він був меншим за тисячу примірників, тоді як там, «за бугром», сягає сотень тисяч. Усе це попри начебто реформи освіти, начебто післямайданні зміни і підготовку до омріяного Євро-2012. Ці горе-наклади розумних і корисних книжок – ніби ставлення наших панівних пролетарських верств у нашій пролетарській країні до незрозумілих недобитків, що дивом вижили після 1930-х років.
І цей факт наштовхує на просту думку: якщо країні й потрібні якісь революції, то лише одна: повага до інтелекту. Хто б іще переконав у цьому наших «колізейних» меценатів.