«І далеко вони поїхали?» – нарешті озивається водій, який до цього часу мовчки уважно вислуховував ці нісенітниці. «Хто, – кажу, – до Москви, хто – до Мюнхена». «А ви перекладач?» – цікавиться таксист. «Ні», – з полегшенням кажу я. І додаю: «Я супроводжувала групу». «Курва!» – ридає цензор. А я, високо тримаючи ті кляті гроші, сиджу і впріваю від жаху, бо до мене доходить двозначність ситуації: глупа ніч, яскраво вдягнена пані напідпитку випурхнула з готелю й розповідає, що їй дали лише (!) сотню. Та хоч би що я сказала, далі буде тільки гірше, і мені ніколи не довести, що я чесна і взагалі – матір родини. Нарешті найрозумніше вчинив, звісно, шофер, запитавши, куди мені їхати. А я нарешті поцікавилася, скільки це коштуватиме. Ті двадцять гривень ми наколупали по моїх кишенях і в торбинці. Сто євро було збережено, як і мою честь. Додому я дісталася. З новою історією. А ви кажете «література»… Життя – ось реалізм навпіл з абсурдом.
Якось мені довелося провести непоганий вечір у компанії відомих письменників. Окрасою «святкового столу» були Віктор Єрофєєв та Юрій Андрухович, ще були присутні польські й німецькі літератори. Інтелектуально ми спілкувалися по різних закладах, доки не осіли в барі готелю, де зупинилися корифеї красної словесності. Ми, духовна еліта, жваво препарували найтонші матерії: гомоніли і про літературні течії, і про спорідненість мов, і про дівчат, і про улюблені сорти віскі, і про, даруйте, К’єркегора. Згадували, зокрема, хрестоматійне оповідання Єрофєєва «Життя з ідіотом» – абсурдизм, запакований у псевдореалістичні шати. Тобто вижлуктили чимало, і наші дискусії вирізнялися змістовністю та вишуканістю.
Але все прекрасне колись закінчується, і треба прощатися. Як могли, розкланялися, і в певний момент я вже одна – стою, роззираюся, останнім інтелектуальним зусиллям оцінюючи ситуацію. Мізансцена така: п’ята година ранку, темрява; я строкато й заклично вбрана; стовбичу під готелем, із жахом усвідомлюю, що в мене немає грошей. Точніше, гроші в мене є – сто євро, які мені тицьнув чоловік перед вечіркою на випадок «продовження бенкету». Та розміняти їх у цю пору неможливо, а ловити таксі однаково треба, бо пішки я відійду недалеко.
І тут – о радість! – бачу таксі, майже біля готелю. Підходжу – принаймні половину справи зроблено, а з грішми якось розберемося. Тут прокидається мій внутрішній і, головне, тверезий цензор і видає алгоритм моїх подальших дій: «Зараз підходиш до водія, пояснюєш проблему – таксисти завжди знають, що, як і де. Зрозуміла?» «Ага», – подумки відгукуюсь я. Потім ввалююся в авто, тримаючи в руках злощасну купюру, і видаю на-гора квінтесенцію того, що мала розтлумачити детально: «А мені лише сто євро дали!».
Гоголівська німа сцена. «Ідіотка! – волає внутрішній цензор. – Відгрібай назад!» Я починаю «відгрібати». «Ви розумієте, – кажу водієві, – я була з іноземцями». «Триндець», – стогне цензор. «Ні, ви не подумайте, – торочу я своє, – вони письменники». «Йо-майо, – хапається за серце цензор, – що ти верзеш!?» «Та ні, – продовжую я, – ви нічого не подумайте. Вони вже поїхали».