Минулого тижня прикордонна служба Росії не впустила до країни першого заступника голови Об’єднання українців Росії (ОУР) Юрія Кононенка. Свій учинок прикордонники мотивували тим, що «компетентними органами в’їзд йому на територію Російської Федерації заборонено».
А той, власне, повертався до місця свого постійного проживання в Москві.
Попри те, що Кононенко має українське громадянство, у Росії він мешкає ще з 1961 року – разом із дружиною, донькою та батьками. Має відповідний дозвіл на постійне проживання та посвідку на проживання. Й досі не виникало жодних проблем. То чим допік українець російським чиновникам тепер?
За кілька днів до інциденту, відповідаючи на запитання про те, що «в Україні нерідко нарікають на безправне становище російських українців і відсутність у Російській Федерації системи державної освіти українською мовою», офіційний представник російського МЗС Андрій Нестеренко заявив про відсутність якихось утисків. Чиновник давав, що, попри велику чисельність діаспори, немає попиту на запровадження повноформатних шкіл як із боку батьків, так і громадських організацій. За його словами, це пояснюється «близькістю східнослов’янських мов і культур, спільною історією і єдиною православною християнською вірою». Водночас він навів приклади шкіл у місцях компактного проживання українців, де українську мову викладають як предмет.
Вочевидь, українське прізвище дипломата мало б викликати довіру до його слів. Однак оперативно відреагувала прес-служба ОУР, яка у своєму повідомленні фактично звинуватила МЗС у дезінформації. У більшості регіонів будь-яке викладання українською відсутнє, а там, де школи є, – так лише недільні, за фінансової підтримки громадських організацій та батьків учнів. «У Росії немає програми розвитку національної освіти, зокрема української. Починаючи з 1993 року, українські організації домагаються розробити й прийняти Федеральну державну програму розвитку української культури та освіти в Росії (резолюції чотирьох Конгресів українців Росії – 1993, 1997, 2002, 2005 років). Немає постійного діалогу федеральної й регіональної влади та громадських організацій», – мовиться в прес-релізі ОУР.
Уболіваючи за долю меншин на папері, владна верхівка Росії намагається перетворити їх на інструмент політичної гри, створюючи маріонеткові організації та ставлячи на їх чолі потрібних людей. Цензурує культурницькі заходи товариств на відповідність офіційній ідеології. Як приклад реального стану речей, ОУР згадує, що на початку 2008 року в Москві під приводом відсутності необхідної документації був закритий Український освітній центр при середній школі №124, який діяв понад 10 років. У 2006–2007 роках було зачищено Бібліотеку української літератури в Москві, в якій «звили гніздо українські націоналісти». Після звільнення дев’яти працівників до бібліотеки прийшли нове керівництво й персонал – люди, які у своїй більшості не знають української мови, дуже далекі від української культури, відверто пропагують несприйняття української державності.
До слова, Юрій Кононенко був одним із засновників бібліотеки, але торік його усунули від керівництва. І стає зрозумілою реакція Москви на нищівну критику її дій із боку української общини. Щоб запобігти поширенню зарази вільнодумства, було запроваджено карантинні обмеження для імпорту.
Днями Департамент інформації та преси того ж таки МЗС РФ поширив повідомлення, в якому дав оцінку підготовки в Україні заходів до відзначення 300-річного ювілею Полтавської битви як спроби Києва втягнути український народ у штучне надумане протистояння з Росією. Роботи зі спорудження пам’ятника Мазепі в Полтаві, заснування нової державної нагороди – Хреста Мазепи, на думку дипломатів, є намаганням переписати спільну російсько-українську історію. Департамент звертає увагу й на інші дії української влади, спрямовані на «прітєснєніє русского язика і такіє, что создают напряженность в россійско-украінскіх отношеніях». Ідеться, зокрема, про вимогу президента Віктора Ющенка неухильно дотримуватися законодавства щодо мови спілкування посадових осіб під час виконання ними службових обов’язків.
Таким чином російська влада вкотре показує, що хвора на комплекс старорежимного капрала. Який завжди знає, чиї команди обов’язкові до виконання та обговоренню не підлягають. Інакше – гауптвахта чи трибунал. А можна взагалі без трибуналу – за законом воєнного часу. Але історія вже продемонструвала, як із капрала виростає фюрер і які це мало наслідки.