Одного дня мій приятель-політолог пояснював мені російські парадокси.
«Розумієш, – сказав він мені. – Прийняти рішення у країні, де є дев’ять часових поясів, неможливо. Уяви собі країну, де між її частинами ніколи не було реального діалогу. Коли російський Далекий Схід спить, Кремль пише закони, які вранці у Владивостоку залишається лише виконати. Запитати про необхідність цього закону неможливо – ти хочеш запитати, а в Москві вже лягли спати».
Так чи інакше, але два керівники Росії – Владімір Путін та Дмітрій Мєдвєдєв – сприймаються російським народом спокійно: те, що у європейській країні дивина, у Росії норма. Звісно, ставлення до цього дуумвірату не без гумору: наприклад, у народі їх називають «співпрезидентами» або жартують, що «перший – підлеглий другого», але врешті традиційне російське «якось там буде» головує.
І така гармонія, яка більше нагадує втомлено-іронічне ставлення суспільства до влади, як було за брєжнєвських часів, нікого не бентежила б, якби не крах російської економіки: за свіжими повідомленнями, промисловість у Росії в квітні впала на 16,9%, а це новий рекорд з 1994 року. Звісна річ, як каже влада, причина падіння – триклята Америка з її кризою, що була зловісно занесена, як вірус, до святої та непорочної Русі. Громада щодо цієї тези запитань не ставить: по-перше, нікого питати, по-друге, і так знають, що брехня. Однак усе більше сигналів того, що дуумвірат починає тріщати, тому що на кону доля держави, яка, за оцінками експертів, цілковито вичерпає свій легендарний «стабфонд» – шалені гроші від газу й нафти – вже в 2010 – 2011 роках. Певна річ, запитання «де гроші, прем’єре Путін?!» могли б поставити громадяни, але, щоправда, трохи в іншій формі, його поставив сам Мєдвєдєв. Можна не вірити власним вухам, але він заявив, що Росія марно витрачала гроші на підтримку фондового ринку.
Важливо зрозуміти, чому ця заява є революційною. Гроші Путін як прем’єр кинув широко, з розмахом, але дещо вибірково: допомогу отримали саме ті банки, де стоять вірні олігархи, і ті виробництва та регіони, де виробництво і владу контролюють вірні «ленінці» – відтепер члени «Единой России», люди путінського оточення та його еліти.
Тут є важлива деталь: звісно, саме прем’єр відповідає за економіку, і позиція Путіна була б безгрішною, якби Мєдвєдєв не створив власної аналітичної структури – Інститут сучасного розвитку (ИНСОР), який вважається його мозковим центром і де він зібрав украй професійну економічну та філософську еліту, що не належала до путінського кола, не була пов’язана з російськими силовиками, а відтак її можна сміливо вважати якщо не опозиційною, то принаймні незалежною в думках і висновках. Так ось, із численних інтерв’ю членів ИНСОРу стало відомо, що вони не тільки не можуть отримати аналітичну оцінку своїх пропозицій від прем’єра, а навіть ознайомити його з паперами – Путін украй зайнятий.
Новації Мєдвєдєва з ИНСОРом призвели до першого гострого конфлікту, що став публічним: різні джерела розповідають, що президент із прем’єром тепер спілкуються лише на офіційних заходах. Особисте спілкування зійшло нанівець.
Однак далі – гірше! Прем’єр Путін дає інтерв’ю напередодні візиту до Японії. І не тільки широко висловлює свої міжнародні ідеї, що за правилами і конституцією може собі дозволити лише президент, а й на запитання «хто може бути наступним президентом» з посмішкою відповідає: «…Ми якось зберемося з Дмітрієм Анатольєвічем і вирішимо, як нам надалі планувати своє майбутнє».
Ця відповідь симптоматична, хоча й виглядає як жарт. Річ навіть не в принизливій інтонації щодо електорату – виявляється, персону майбутнього президента обиратиме не народ, а «співпрезиденти» за кавою. Річ у прямій образі й погрозі Мєдвєдєву: Путін знає вагу слів, і ця репліка роз’яснює і нагадує сьогоднішньому президентові, що він штучна тимчасова фігура. І як його Путін призначив, так може і звільнити.
Звичайно, так вважає Путін. Що думає Мєдвєдєв, поки що невідомо.
Зрозуміло лише одне: Росія велика географічно, але вкрай мала політично. І для двох президентів тут місця немає.