Тепер, нарешті, ми можемо дати собі раду з тим, як Україна відзначила 300-річчя сумно доленосної події своєї історії. Але головним підсумком, на жаль, буде також чергова невесела констатація: не було 2009 року під Полтавою України. Була «Малоросія» – і не в нейтральному сенсі, як це сприймалося 1709 року, а саме в зневажливому, властивому нашим дням. Більше ста років тому Полтава стала місцем, де вперше публічно проявив себе новітній український рух: його тоді згуртував ювілей «Енеїди». Сьогодні, за незалежної України, нам було би соромно подивитися в очі тим людям.
Хтось із тих же полтавців може мені заперечити: та були ж публічні заходи, панахиди й театралізовані дійства, вшанували всіх загиблих… Але коли після цього відзначення хтось прийде на поле тої битви, де була на два сторіччя похована українська свобода, то що він побачить за начебто вже «нових історичних обставин»? Біля музею його зустріне все той же Петро І, і в широкому просторі між монументами, що вшановують росіян та шведів, немає жодної згадки про ім’я тієї країни, на терені якої бойовище відбулося і долю якої воно вирішило. Лише на новозбудованій ротонді на честь «усіх полеглих» ми з подивом побачимо поруч із російським та шведським український прапор. Дивно: тут зустрілися дві великі держави, а хто цей третій зайвий? Відповідь ми зможемо отримати, лише заблукавши до самого музею, де зусиллями співробітників та їхніх колег-істориків нарешті почав зникати петровський апофеоз. Але це – «непублічні речі», такий собі національний інтим. Згадаймо гашеківського персонажа, який вважав, що чеський народ – це така таємна організація…
Можна згадати незлим тихим словом полтавські обласну та міську влади, які не змогли по-людськи розподілити й спрямувати гроші, виділені з Києва. За більшу частину бюджетної субвенції було відремонтовано дорогу з міста до поля битви. В самій же Полтаві ми бачимо особливо цинічні форми українського «патріотизму». Чого варті лише слова мера Матковського про те, що «героїчна оборона» полтавської фортеці (і, відповідно, полтавців) відіграла «вирішальну роль у перемозі». Чиїй, перепрошую, перемозі? І над ким? І до чого тут полтавці, якщо місто тримав російський гарнізон, який мобілізував місцевих мешканців на підсобні роботи? А може, вони не хотіли? Отже, сама Полтава на рівні міського голови все-таки не «відзначає», а святкує.
І це не є результатом перепиття в спеку (адже алкоголь на святі не продавали), а суто тверезий і свідомий крок – а це ще гірше. Й офіційні заборони політичних акцій тут копійки варті, адже сама оця публічно нейтральна позиція, «ми тут нє прі чьом», уже є політикою з єдиним логічним наслідком: святкування поразки власної країни.
А що ж наш осередок державницького мислення – столиця? Після тривалих міркувань про долю батьківщини Київ вирішив цю подію відверто «злити». То й нехай, що 300 років. Буде ще і 400, і 500. Явно не президентського рівня подія. Може, вибори завадили, а може, – таке державницьке мислення. Найбільш вражаючим здобутком урядового оргкомітету на чолі з Іваном Васюником стало рішення не споруджувати кургану на честь загиблих українців, спираючись на анонімну історичну довідку про те, що «українські козаки участі в битві не брали». А чиї, перепрошую, трупи у Ворсклу скидали й кого добивали по дорозі на Переволочну?
Прикро за військових реконструкторів із дев’яти країн, які довго готувалися вшанувати загиблих вояків за європейською традицією: показати, як воно насправді відбувалося. Їхній захід незадовго до події скасували, а показали натомість таке «історичне дійство», про яке й говорити не хочеться. Зате втішно за українських політиків: чи не вперше після відзначення Україною чергової річниці не надійшло зауважень із російського МІДу. Мабуть, нарешті ми пішли правильною дорогою…