Столичний сезон класичної музики 2008/09 подарував публіці кілька напрочуд яскравих моментів і ще раз довів, що українським музикантам удома бракує концертного повітря – атмосфери, в якій вони могли б розвиватися. Але спершу про сенсацію, за якою академічна спільнота вже скучила. Прем’єра Концерту для скрипки з оркестром №6 Мирослава Скорика відбулася 26 травня 2009-го в Колонному залі з оркестром Національної філармонії. Після філософських, духовних творів (зокрема, «Мойсея»), які композитор презентував останніми роками, складалося враження, що Скорик знеможений, що, можливо, його творчий запас вичерпується. Аж тут несподівано емоційний, пульсуючий молодечий твір у розкішних оркестрових і мелодичних кольорах, мов весняний вихор пронісся залою, не дозволяючи слухачеві ні на мить відволіктися від його карколомного темпу. Це, поза сумнівом, найкращий опус Скорика, а виконання скрипаля-віртуоза Андрія Бєлова було таке саме шалене, як і твір.
Диригент Роман Кофман пройшовся по партитурах сучасних українських композиторів і для концерту Київського камерного оркестру 1 грудня 2008 року відібрав роботи дев’ятьох із них. Що в цьому незвичайного? Річ у тім, що досі наших сучасників можна було почути хіба на фестивалях. Або коли якийсь одинак заблукає й потрапить до стандартної програми десь між Моцартом і Дворжаком. А тут великий концерт із презентацією творчості Віталія Вишинського, Сергія Зажитька, Максима Коломійця, Святослава Луньова, Івана Небесного, Вікторії Польової, Сергія Пілютікова, Володимира Рунчака та Любави Сидоренко. Подія знакова, адже це визнання вітчизняного академізму, що, на відміну від застиглої та задеревілої західної музики, демонструє (всупереч реаліям) дивовижну свіжість, а тому є більш ніж конкурентоспроможним.
Володимир Винницький, граючи 15 травня 2009-го разом із Національним симфонічним оркестром фортепіанний Концерт №1 Чайковского, здивував своєю надблискучою технікою та зрілістю музичного мислення. Там, де пересічний виконавець біжить без упину, вдумливий піаніст дає музиці передихнути, бо коли, виспівуючи кантилену, зробити маленькі паузи (не відступаючи від автентичності), твір набуває органічної цілісності. Виступ Винницького був таким віртуозним, захопливим і переконливим, що аудиторія не могла заспокоїтися. Виникає питання: чи досяг би цей чи інший артист високого рівня, проживаючи в Україні? Однозначно ні. Щоб розвивати свою майстерність, музикант має багато концертувати, відчувати конкуренцію й жити в середовищі, яке штовхатиме його вперед. Чиновницьке свавілля та бездушність позбавили нас, зокрема, розвиненої філармонійної системи: сьогодні в обласних філармоніях звучить у кращому разі музика Альони Вінницької, якщо не «Блестящих».
Володимир Винницький родом зі Львова, навчався в Москві, а тепер живе в Нью-Йорку і концертує по всьому світу. Крім нього наприкінці сезону до Києва приїздили музиканти, українське коріння яких не перешкодило їм професійно процвітати на Заході. Це піаніст Микола Сук і віолончелістка Наталія Хома із США, піаніст Дмитро Суховієнко з Бельгії та вже згадуваний скрипаль Андрій Бєлов і піаніст Ігор Четуєв із Німеччини. Вони б і не проти повернутися, але в Україні для них немає ринку праці, то навіщо ризикувати?