Опосередкована належність до української культури часом має в собі більше потенціалу й поля для інтерпретації, як у випадку з Бруно Шульцом. Народжений на території Австро-Угорської імперії напередодні ХХ сторіччя в родині єврея-галантерейника, він є одним із найвідоміших у світі письменників періоду 1920–1930-х років минулого століття. Творчим усесвітом для нього стало невелике на той час галицьке містечко Дрогобич. Завдяки оповіданням Шульца «Цинамонові крамниці», «Санаторій під Клепсидрою», написаних польською мовою, це місто набрало пурпурово-коричневих сецесійних барв і назавжди ввійшло в уяву читачів як магічна провінція.
Постать Бруно Шульца цікава своєю багатозначністю, а твори – синтезом між апокаліптичними єврейсько-хасидськими мотивами, вишуканими еротичними картинками, до того ж не лише у його літературних творах, а й у графіці, атмосферою декадансу та герметичності маленького містечка. Хоча його зараховують до енциклопедичної трійки найвідоміших польських модерністів (поряд із Вітольдом Ґомбровичем та Станіславом-Ігнацієм Віткевичем), проте «брунівський» мікс між єврейськими архетипами й літературними тенденціями fin du siècle зрозумілий далеко не кожному полякові. Здавалося б, українці та українська культура тут узагалі ні до чого. Поза тим фактом, що містичне містечко, описане в його творах, у період міжвоєння вважалося польськими східними кресами й входило до Другої Речі Посполитої, тепер перебуває на території України. У випадку з Бруно Шульцом це містечко – не просто місце народження, а яскравий образ його творів.
Неподалік від Дрогобича народився інший письменник, уже з канонічної трійки українських класиків, Іван Франко. Поки український Дрогобич повільно намагається збудувати навколо себе міф про землю Франка, Бруно Шульц і його ентузіасти культивують міф про Дрогобич як магічне місто. Саме Шульц спровокував те, що туди здійснюють паломництво сотні європейців, аби фізично побувати в місті з літературних творів і відчути описану там атмосферу. З 2004-го раз на два роки в Дрогобичі відбувається міжнародний фестиваль Бруно Шульца, програма якого містить зустрічі науковців з усього світу, виставки й перформанси художників, співвідносні з творчістю цього письменника. За словами Єжи Онуха, директора Польського Інституту в Києві, «у випадку з Шульцом і Дрогобичем – це яскраво витворена міфологія міжвоєнного провінційного містечка, якого вже не існує. Саме цей міф приваблює багатьох поляків, котрі приїжджають сюди ніби на прощу в пошуках втраченої атмосфери. Ці люди намагаються прикласти свою уяву до того Дрогобича, яким він є зараз. Проте, як у випадку з іншими українськими містами, що належали до Речі Посполитої, чи то Львів, чи Жовква, сліди цієї належності збереглися хіба в архітектурі, бо мешканці тих міст або виїхали, або загинули. Тому маємо справу з творенням зовсім нової ситуації, до якої мають бути залучені українці на кожному з рівнів».
Кількість залучених мешканців сучасного Дрогобича до процесу побудови його аури як міста Шульца обмежується трьома десятками. Фестивалеві бракує вміло прорахованого культурного менеджменту, коли мистецька подія та її промоція організована так, що здатна притягнути увагу багатьох людей із різних середовищ. Ще серйознішим проблемним аспектом є ставлення до цієї постаті на вищих рівнях, починаючи від місцевої влади й закінчуючи продуманою культурною політикою на рівні державних установ. Місцеві функціонери й інтелектуали досі не можуть побачити хоча би прагматичної переваги від розкручування Бруно Шульца в Дрогобичі. Очевидно, українська культурна політика не розвинулася до того рівня, аби усвідомити, що через сприяння і фінансування розвитку проектів, пов’язаних із іменами митців, які тво-
рили на межі культур, можна зацікавити європейців надбаннями власне української культури. Все ж контекст Бруно Шульца наближує Україну до європейської культури, проте чи зуміють українці гідно використати це на власну користь? На відкритті цьогорічного фестивалю в Дрогобичі один із найвідоміших польських публіцистів Адам Міхнік нагадав, що постать Бруно Шульца цікава своєю відчуженістю й несхожістю, відтак він може стати основою для наукового та мистецького діалогу, бо Шульца досліджують як поляки, так і американці, євреї, італійці, японці, українці, угорці й інші. Якщо звернутися до європейського досвіду, найближчою є аналогія з Францом Кафкою – єврей, народжений у Празі, котрий писав переважно німецькою мовою. Однак це не заважає чехам культивувати цю постать, використовувати її для комерційної й мистецької розкрутки своєї столиці та отримувати від того користь. Тож чому Україні не скористатися цим досвідом і не інвестувати в Шульца?