Після триденного візиту українського президента до Вашингтона, де Янукович пообіцяв позбутися високозбагаченого урану, західні уряди, преса та міжнародні організації засипали Віктора Федоровича компліментами. На жаль, вони неспроможні розшифрувати і зрозуміти неорадянський спосіб мислення, що превалює в команді Януковича. Декларування мети без визначення механізмів її досягнення схоже на грандіозне радянське завдання побудови комунізму. Декларовані командою Януковича цілі внутрішньої та зовнішньої політик не можна сприймати за чисту монету, оскільки її наміри не підкріплюються реальними кроками.
Більше того, його політична сила здатна здійснювати дві кардинально протилежні політики одночасно. Наприклад, уряд Януковича 2002–2004 років вислав третій за розміром військовий контингент до Іраку та водночас започаткував наймасштабнішу з часів Радянського Союзу антиамериканську кампанію. В 2004 році тодішні президент Леонід Кучма та прем’єр-міністр і кандидат у президенти Віктор Янукович неодноразово висловлювали підтримку проведенню вільних і чесних виборів і водночас зробили все для того, щоб ті вибори стали найменш вільними й чесними за всю історію України. Передвиборча програма Януковича 2010 року декларувала його прагнення забезпечити Україні «позаблоковий статус», водночас його оточення відкрито заохочувало перетворення Севастополя на де-факто постійну військову базу.
У вересні 2008 року Партія регіонів підтримала незалежність Південної Осетії та Абхазії. Після обрання президентом Віктор Янукович не використав свого конституційного права визнати їх незалежними державами.
Прем’єр Янукович упродовж 2002–2004 років підтримував членство України в НАТО, проте в 2005 році виступив проти – жодним чином не пояснивши, чому змінив свою думку. Під час десятирічного президентства Кучми Україна була найактивнішим з-поміж усіх країн СНД учасником програми НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ) – це ще й дуже вигідно. Вперше проблеми у співпраці виникли 2005 року, коли Партія регіонів, її російські союзники в Криму та Одесі, а також агенти ФСБ не дозволили провести спільні військові навчання. Починаючи з 2005 року, Партія регіонів постійно голосувала проти навчань у межах ПЗМ і здачі в оренду НАТО українських транспортних літаків, від якої Україна так само мала відчутний прибуток.
Міністр зовнішніх справ Костянтин Грищенко днями заявив, що Україна «зацікавлена в подальшому розвиткові партнерських стосунків та прагматичної співпраці з НАТО».
Однак наскільки можна довіряти цій декларації?
Віктор Янукович зразка 2010 року чітко продемонстрував своє бачення щодо членства України в НАТО, ліквідувавши Міжвідомчу комісію з питань підготовки вступу країни в альянс, Національний центр із питань євроатлантичної інтеграції, Інститут проблем національної безпеки, Національний інститут проблем міжнародної безпеки (який очолював колишній секретар Ради національної безпеки та оборони України Володимир Горбулін). Посада віце-прем’єр-міністра з питань євроінтеграції також була скасована.
Забувши про попередню декларовану мету вступити в НАТО, команда Януковича проте задекларувала свою підтримку подальшої співпраці з Північноатлантичним альянсом.
Віктор Янукович на словах начебто віддає перевагу перспективі членства України в ЄС. Водночас його внутрішня політика та повернення у владу кадрів епохи Кучми свідчить про тяжіння до різноманітних союзів у межах СНД. Можливим став відкат України до часів правління Кучми, коли одночасно існували євразійські принципи ведення внутрішньої політики та євроорієнтована зовнішня політика.
Проголошеній меті членства в ЄС суперечить і потужна підтримка представниками команди Януковича ідеї інтеграції та союзу з Росією, яку озвучив під час дискусії на телеканалі «Україна» віце-прем’єр-міністр Володимир Семиноженко. Це йде у розріз із даним Горбуліним визначенням зовнішньої політики Кучми, яка розумілася ним як «інтеграція в Європу, співпраця з СНД» та проводила червону лінію, за яку Україна не заступала, діючи в межах проектів СНД.
Брюссель, який Янукович відвідав першим, і Вашингтон мусили б завважити існування двох різних способів мислення нової української влади – західного й неорадянського – та бути готовими до неминучих майбутніх суперечностей і розчарувань.