Виправдалися найпохмуріші прогнози щодо політики нової влади. Надії легковажної та безвідповідальної частини нашої освіченої громадськості на те, що «донецькократія» буде відносно ліберальною та мінімально патріотичною, провалилися. Навіть перший місяць існування цього режиму наочно продемонстрував, що країною розпоряджаються системно антидемократичні й антинаціональні сили, які взяли курс на формування «керованої демократії» за російським зразком, на докорінну деукраїнізацію. Вони протягом кількох тижнів спромоглися створити основи авторитаризму, зігравши з опонентами не в шахи, а в «Чапаєва», знехтувавши попереднє рішення Конституційного Суду про те, що парламентська більшість утворюється за рахунок фракцій, а не окремих депутатів, «тушок». На очах країни розігрується кадрова вакханалія донецького «трайбалізму», коли майже на всі керівні посади намагаються посадити людей донецького походження. Стає дедалі відчутнішим контроль над ЗМІ через контроль над їхніми власниками-олігархами. Абсолютно невипадково зникають із екранів популярні політичні передачі. Відбуваються поліцейські напади на людей, котрі публічно висловлюють своє невдоволення новою владою. Демонструється дистанціювання від Заходу й переважання російського вектора в зовнішній політиці, знаковим у цьому сенсі стало розформування президентом Януковичем Євроатлантичної ради України. Розуміючи, що їм буде дуже важко впроваджувати національну деструкцію на Заході й у Центрі України, регіонали висунули ідеологему духовної федералізації, а насправді ментального розколу країни. Ганна Герман виступила з пропозицією, щоб різні регіони самі визначали свою мову (крах 10-ї статті Конституції України та мовний поділ держави), самі визначали своє бачення історії та своїх героїв. Насправді це формування під вивіскою «Україна» двох різних держав і двох різних народів. Адже держава, що не має єдиних спільних цінностей, за визначенням не може бути єдиною. Спочатку ця ментальна федералізація призведе до взаємного відчуження частин однієї країни, а потім до розриву між ними. Тож нинішні вожді втілюють у життя проект ПіСУАР-2 – розкол із центру завдяки підсиленню й заохоченню відцентрових тенденцій на мовному, ментальному і культурному рівнях, виступаючи де-факто ліквідаційною комісією соборної України. Отже, йдеться про сили, що заперечують існування повноцінної української нації та держави. Люди, котрі уособлюють ці сили, прийшли до влади, аби нікому її не віддавати, прийшли серйозно і надовго, й через легкий переляк не підуть. Отже треба зрозуміти й усвідомити, що цей режим якісно відрізняється від усіх попередніх. А це означає, що й боротьба за демократичну і національну Україну має набути якісно інших рис. Старі методи опозиції часів Кравчука й Кучми не спрацюють. Адже влада не перейматиметься жодними юридичними умовностями. Та й покладатися на юридичну систему України, на чесні й справедливі, незалежні від керівної верхівки суди не випадає. В цьому контексті напрочуд символічними є дії Конституційного Суду. Напередодні президентських виборів 2004 року КС намагався нам довести, що Леонід Кучма був президентом не два, а один термін. Тепер КС ухвалив рішення, яким фактично скасовує попередній висновок щодо формування коаліції. Хоча в Конституції сказано: рішення КС є «остаточними і оскарженню не підлягають».
Тому зведення опозиційності до традиційних парламентських дій може гарантувати лише поразки. Такі дії є нормальними й успішними в країнах зрілої демократії, де всі учасники політичного процесу дотримуються однакових правил боротьби. Зайвим буде нагадувати, що Україна в цьому контексті аж ніяк до них не подібна. Тож парламентські протести, блокування трибуни, критичні виступи нічого корисного не дадуть. Та й таку діяльність легко заблокувати. Доступ до ЗМІ, насамперед ТБ, нескладно обмежити, знайшовши відповідні технології та підстави; членів депутатських опозиційних фракцій можна купити або залякати. Це вже відпрацьовано. Якщо опозиція матиме камерний характер на рівні вигуків у парламенті, то за нинішніх умов це означає, що її фактично не буде. Це буде така опозиція, котра не зможе вплинути на реальні події.
Повернутися до норм європейської демократії та врятувати державну незалежність України зможе масовий усенародний рух Опору, що поєднуватиме парламентські й позапарламентські форми боротьби. Цей рух не повинен обмежуватися Києвом. Він не може хибувати на сектантство й вузькість. Він має апелювати до всіх прихильників демократичної, патріотичної, європейської України, до всіх, хто розуміє цінність національної єдності, соборності Держави, всю небезпеку поділу України на ментально ворожі «бантустани», штучного створення в регіонах кількох псевдонацій замість української.
Без такого всенародного руху Опору матимемо імітацію замість опозиції. А імітація не врятує України.