Час «назвати кішку кішкою». Передусім визнати, що українська мова потрібна не «купці національно стурбованих вихідців із трьох західних областей», як стверджують окремі високочолі віце-прем’єри, а всій українській нації – усім без винятку етнічним українцям, росіянам, євреям, полякам, білорусам, молдаванам, грекам і татарам. Нагадаю: перепис початку 60-х років минулого століття зафіксував 90% україномовних громадян УРСР, і динаміка зменшення за останні півстоліття тих, хто послуговується в побуті рідною мовою, мала б сприйматися як національна катастрофа в будь-якій країні. І чесно, вголос сказати: Україні потрібно те, що скрізь у світі називається позитивною дискримінацією (affirmative discrimination) як відповідь на: а) історичні політико-культурні викривлення, б) потужну і якісну культурну ринкову експансію з-за кордону. Написавши ці вирішальні слова, я перервуся на тиждень. По-перше, на шпальті більше немає місця. По-друге, почекаю відгуків.
Я давно помітив асиметрію у, здавалося б, симетричній ситуації: коли україномовний українець не хоче переходити на російську – це називається «націоналізм», коли ж російськомовний українець не хоче переходити на українську – це називається «защита прав русскоязычного населения». До такої аберації можна було б якось призвичаїтися, сприймаючи її як звичну обставину ландшафту, аж доки днями одна поважна пані на одному поважному ресурсі не розмістила статтю «Звичайний нацизм?» . А щоби комусь не здалося, що різниця між словами «націоналізм» та «нацизм» суто лінгвістична, почала матеріал цитатою з Адольфа Гітлера.
Привід, звісно, – роз’яснення Конституційного Суду щодо обов’язкового дублювання іноземних фільмів українською мовою. Аргументи, звісно, – захист прав і свобод громадян. Ситуація певною мірою комічна. Вона нагадує відомий фрагмент із Корнєя Чуковского: «Дівчинко, чому ти плачеш?» «А я не тобі, я бабусі плачу». Плакати Верховній Раді, яка мала б, але так і не спромоглася прийняти сучасний закон про державну мову, наразі немає сенсу: депутати наші також плачуть. Вони плачуть у своїх баталіях і погоджувальних радах, а ми живемо за «Законом про мови в УРСР» зразка 1989 року.
Можна було б сприймати згадану публікацію як індивідуальну жіночу істерику, а можна як симптом чергового загострення хвороби, спричиненої, з одного боку, передвиборчими провокаціями (особисто я б наполягав саме на цьому слові) щодо офіційного статусу російської мови, з іншого – послідовною непослідовністю, лицемірством, боягузством і, врешті-решт, байдужістю.
Я закликаю моїх російськомовних співвітчизників на хвилинку уявити себе на місці пересічного україномовного українця. Про його права хтось згадує? Про його почуття, психологічний комфорт, культурні потреби хтось подбав – реально, а не декларативно, не на папері?
Формально: в Києві закривають російські школи. Справді, якщо подумати, жах. Для багатьох киян, очевидно, російська мова – рідна, Київ є осередком російської, російськомовної культури: Булгаков, Ахматова, Паустовскій походять звідси. Фактично: я опитав геть усіх своїх знайомих, які мають дітей шкільного віку. У жодній із «українських» шкіл, ліцеїв та коледжів, які відвідують їхні діти, навчання не ведеться виключно українською. Зазвичай, окрім курсів української мови та літератури, подекуди історії, більшість предметів викладають російською – і всіх усе влаштовує…
Формально: Національна рада з питань телебачення і радіомовлення впровадила квоти для українського продукту в ефірі. Маються на увазі як країна-виробник, так і мова програми. Фактично: квоти обходять дуже просто – шляхом залучення до копродукції якоїсь вітчизняної компанії та субтитрування дрібнесенькими літерами. У результаті прайм-тайм усіх без винятку каналів першого та другого ешелонів зайнятий російськими серіалами із сором’язливими вкрапленням новин (до речі, теж не завжди українською), документалістики та ток-шоу.
Формально: держава в особі Держтелерадіо фінансує програму «Українська книга» й приписує собі всі здобутки галузі (зростання обсягів на 26%, накладів на 13% за минулий рік). Фактично: темпи зростання «з нуля» можуть гіпнотизувати хіба що невтаємничених, згаданою програмою профінансовано аж 135 назв (!), у той час як асортимент типового книжкового супермаркету складається з десятків тисяч як мотлоху, так і першокласних російських видань, а в кутку сором’язливо, «задля годиться» стоїть поличка з вітчизняною продукцією.
Українець відчуває, що з нього знущаються. Це нормально? Ми цього прагнемо?