Цікавість до Сходу природна, принаймні, для жителя Заходу, бо це цікавість до того, чим ти не є. Ця цікавість подеколи розповсюджується і на Україну. Коли не йдеться про архітектуру Львова, знаходяться аргументи на користь того, щоб вважати Україну часткою орієнтального світу. Наприклад, любов до гарбузового насіння, що так ріднить нас з Китаєм. Або традиція святкувати китайський Новий рік, що швидко і глибоко проникла у наші новорічні традиції, і закріпилася глибше, ніж звичка до купання в ополонках на Водохреща.
Запозичувати чужий досвід складніше, ніж чужі традиції. Скопіювати екзотичну стилістику легше, ніж відтворити інакшу логіку. Тому то за законом збереження енергії запозичення формального трапляються частіше, аніж запозичення суттєвого. Китайські павільйони прикрашали парки періоду рококо, так само як атрибути фен-шуй прикрашають сучасні інтер’єри. Але це не означає, що ми запозичуємо суттєве.
Але ж і Китай вибірково користується з цивілізаційних ідей – ладен будувати хмарочоси, але не дає «добро» на детальне вивчення своєї Культурної революції. Та і в самих комуністичних перетвореннях 40–30-річної давнини Китай не копіював чужий, ленінсько-сталінський досвід, бо існувала впевненість у тому, що він не спрацює в китайських умовах.
Афоризми Мао на кшталт «чим гірше, тим краще» спиралися не так на гегелівсько-марксистську діалектику, як на принципи «Дао-де-цзін» з його поєднанням протилежностей. Авторитарність режиму Мао знаходила відповідники не так у сталінізмі, як у конфуціанській моделі структурованого суспільства з беззастережним авторитетом імператора. А ідея розчинення людини в родині набула своєрідної інтерпретації розчинення у соціумі: «Вб’ємо наше я!» – скандували на вулицях хунвейбіни. Гасла, подібні до релігійних, проголошені як політичні. Китай завжди був сильний своїми традиціями.
І жодна з країн не могла бути прикладом для Китаю – проте, ця віра супроводжувалася переконанням в універсальній ролі китайського досвіду, в тому, що він може стати прикладом для усіх. І не лише може, а має на те усі права і підґрунтя. Чому б не запропонувати ще не позбавленим власної ідентичності уйгурам – найкращу у світі китайську ідентичність? Чому б не наполягати на тому, аби й тібетці виконували вправи традиційної китайської гімнастики, якщо вони визнані корисними для здоров’я? Така логіка у свій час надзвичайно здивувала Дікі Церінг, матір Далай-лами, якого залучали до тих вправ на загальних підставах.
Групи пенсіонерів, які тренуються в парках, на очах у перехожих, вже стали такою ж візитною карткою Китаю як новітні хай-веї, вічна Хуанхе і площа Тяньанмень.
Втім визнання цієї гімнастики (дехто називає її «цигун», дехто – «тай-цзи-цюань») проходило складно. В 1960-х роках позакривалися установи, які почали було вивчати феномен впливу цигун на здоров’я людини. Окремі майстри – носії фамільних традицій – зазнали репресій, були вислані за межі міст. З огляду на пріоритети Культурної революції, щоб не стати фігурантом доносу, займалися традиційними оздоровчими практиками подеколи на цвинтарі. Так згадують авторитетні майстри, що вижили в ті революційні часи. Їхній досвід, ці старі фамільні традиції притягують тих, кого Герман Гессе назвав «паломниками у країну Сходу». Втім, людям, які їдуть до Китаю, досвідчені мандрівники чомусь радять – не заявляйте вголос, а тим більше у присутності чиновників, що ви їдете спілкуватися з учителями тай-цзи, вчитись у них.
У Китаї точно відомо: що варте уваги, і що не варте; що з власного досвіду пропонувати світові, а що ігнорувати. Логіку цієї вибірковості збагнути важко – її похапцем, як атрибутику фен-шую чи Китайський Новий рік, не запозичиш.