Не про те збирався писати, але стрічка новин підказує свою логіку. Як не помітити вибухи в московському метро? Відлуння пронеслося планетою, підсилене телевізійною картинкою. В ідеалі не варто спекулювати на людському горі. Хотілося б помовчати, подумати, помолитися, хто вміє. Якби не лукавий, який спромігся розкидати натяки, влаштувавши демонстрацію своєї могутності на Страсному тижні.
Усі накинулися на бідолаху нашого «гуманітарного» віце-прем’єра за його заклик створити союзну державу. Так, ніби він озвучив власні думки, а не приховані пункти програми біло-блакитних, їхні таємні й не дуже таємні надії, симпатії, комплекси. Усе зрозуміло: частина українців незатишно почуваються, спілкуючись із сусідами з Європи: прогалини в освіті, необхідність дбати про правила пристойності, відповідати якимось незрозумілим вимогам. Хтось із українців пов’язаний із Росією бізнес-інтересами, зобов’язаннями, знову ж таки ментальна близькість… Є такі, хто просто забув всі принади совіцької казарми й журиться за уявним раєм, де святкували не Великдень, а Перше травня. Усі вони забули, що граються в гру, де за вхід беруть гривню, точніше рубль, а за вихід – дві.
Варто запитатися, чи хочемо ми добровільно і з піснею потрапити в простір цілком чужих для нас конфліктів, де серед білого дня рвуться бомби? Йдеться не лише про безпосередню небезпеку від терактів, а про загальну мелодію життя сусідньої держави. Звідки беруться терористи-самогубці, їх що, з Афганістану чи Саудівської Аравії на парашутах десантують? Чи вони є неминучим продуктом вибудуваної системи стосунків, де реальний терорист може відкупитися від жадібного мента символічним хабарем, а обіцянка лідера «мочіть в сортірє» здійснюється здебільшого стосовно мирного населення?
Покійний Пьотр Вайль колись ділився зі мною журналістськими спогадами про «Другу чеченську» війну. Зокрема, про так звану зачистку Аргуна, свідком якої він був. Місто обстрілювали з гармат концентричними колами, починаючи з околиць, поступово вогонь переносили до центру. Коли всі будинки було успішно зруйновано під фундамент, запускався «ОМОН», який перевіряв руїни на наявність уцілілих з усім притаманним йому гуманізмом. Особливо Петрові запам’ятався епізод, як на його очах російський військовий вертоліт влаштував полювання на червоні «Жигулі» з біженцями. Старенький легковик, завантажений домашнім скарбом, петляв по дорозі з міста, намагаючись утекти від ракет. У нього влучили з третього пострілу. Збоку, казав очевидець, це виглядало, немов захоплива комп’ютерна гра.
Питання для кмітливих: чого очікувати від людини, яка випадково вижила в такій пригоді? Пригоди тривали з перервами понад десять років, кількість жертв не піддається обрахунку, про них не щодня повідомляла CNN. Хіба це не фабрика терористів? Звичайно, не варто ідеалізувати й бойовиків. Якось викрали журналістку московського каналу НТВ Олену Масюк: в очікуванні викупу звитяжні чеченські бійці за свободу три місяці ґвалтували її щодня, процес записували на відео, а касети продавали на ринку в Грозному. Кажуть, був популярний товар.
Повторюю, не моя справа судити, хто там правий, а хто винний. Хто з чеченців справді вірив у незалежність майбутньої держави, хто займався специфічним бізнесом, а кого використали «втемну» для легітимізації кремлівської вертикалі. Хто з російських солдатів вірив, що захищає рідну домівку від ісламістської загрози, а хто набивав кишені. В цьому конфлікті я не маю права голосу. Знаю одне: це поки що не моя війна.
Але вона триває, вже перекинулася на сусідню з Чечнею Інгушетію, на Карачаєво-Черкесію, на Дагестан (і на черговий вибух у Кизлярі ЗМІ чомусь відгукнулися не так жваво), а це тільки Кавказ. Росія має й інші проблемні точки. Скажімо, Далекий Схід, куди через прозорий кордон прослизають китайці, за висловлюванням ще одного колеги, «дрібними групами в 100 тисяч осіб», чи інші суб’єкти федерації, не задоволені своїм нинішнім статусом, де конфлікти поки що заморожені. Щойно Україна стане частиною цього простору (економічного, політичного, митного, гуманітарного – як хочете), ті конфлікти стануть нашими. Не кажучи вже про дивовижний талант російських спецслужб заради власних цілей створювати нові осередки напруження.
Було б ницістю зловтішатися з горя сусідів. Було б дурістю – ні, гірше, національною зрадою – намагатися імпортувати це горе до себе.