Все-таки спека та втома далися взнаки. Під завісу політичного сезону основні гравці розслабилися й надто наочно показали свої підходи, стратегії та звички, від демонстрації яких на холодну голову, можливо, утрималися б. Тобто все це ми вже бачили неодноразово, лише не в такій концентрації й не на такому тлі всезагальної апатії.
Я давно запитую себе: чи є в Регіонів зокрема і в українській політиці взагалі бодай хтось, хто в плануванні гучних акцій орієнтується на кінцевий результат, а не на схвальну реакцію начальства? Скажімо, навіщо було вже вп’яте за поточний рік блокувати парламент (я не про гасла, а виключно про політичну доцільність)? Невже бодай хтось вірив, що закон про прожитковий мінімум, який вони намагалися протиснути, – ні, не підвищить добробут населення, бо зростання зарплат відразу ж з’їсть інфляція – що він здобуде регіоналам репутацію послідовних захисників інтересів трудящих? Ну невже не знайшлося жодної свіжої голови, щоби сказати вголос: хлопці, жодної відчутної електоральної переваги це нам не принесе, натомість учергове розмиватиме в очах виборців нашу легітимність як парламентської партії? Тим більше, що той виборець, схильний, за людською природою, рахувати гроші в чужій кишені, радше згадає про $5 тис. депутатських відпускних, аніж про 50 грн. додатку до своєї пенсії. І тимчасове припинення парламентських канікул, якщо воно відбудеться, сприйматиме як чергове блюзнірство, аж ніяк не як захист його, виборця, інтересів.
Те, що нині діється в українській політиці, безперечно гідне називатися кризою, проте це не криза ідей. І не криза поколінь, себто брак нових облич, як стверджують політологи, що обслуговують кандидатів другого ешелону. Йдеться саме про системну кризу змістів, точніше, змісту політики в цілому. Від моменту здобуття незалежності й донині керівні еліти робили вигляд, що їхні дії спрямовані на впровадження чи пак консервацію певних проектів для держави й суспільства. Я ж, навпаки, маю нахабство стверджувати, що немає в нашій політиці ніяких проектів, окрім суто локальних. Їхньою метою може бути будівництво музею, а може – перерозподіл власності на облгази чи обленерго, не в цьому річ. Просто політики взагалі не мають на меті якихось системних змін у країні або, навпаки, прагнуть системного збереження нині чинної ситуації. Лідери роздають команди, функціонери роблять вигляд, що їх сумлінно виконують, проте всі вони (ну, може, за винятком лічених чи то ідеалістів, чи то тупаків) знають, що справжній сенс зусиль – це забезпечити конкретні інтереси конкретних дійових осіб: здебільшого бізнесових, хоча інколи й кар’єрних, які негайно сполучаються з бізнесовими. За влучним висловом моєї колеги Лариси Івшиної, українська політика – це система взаємозаліків. Ті ж невдахи, котрі в цю систему не включені, проїжджаючи повз високі паркани вздовж старої Обухівської траси, не відчувають і не можуть відчувати нічого, крім ненависті до тих, хто ховається за цими парканами. До всіх разом: біло-блакитних, помаранчевих, біло-червоних чи… кольору хакі.
Як ви гадаєте, скільки енергії довелося витратити, щоби довести замовникам кампанії Арсенія Яценюка ефективність використання саме такої кольорової гами? Мабуть, розробники демонстрували презентації в Power-Point’і – зі схемами, діаграмами та результатами опитування фокус-груп. Мовляв, хакі породжує асоціації з військом, із захистом, із рятівником. І жоден з оточення кандидата не припинив це войовниче шарлатанство. Та ні, не випадково досі ніхто не потурбувався пояснити, як саме збирається команда молодого лідера нас рятувати, хоча на білбордах місця не бракує.
Припускаю, що відносно змістовна передвиборча програма є в усіх, хто тупцює на старті, інакше було б нетехнологічно. Але так само не є випадковістю, що наголос на ній не робить жодна політична сила, жоден умовно прохідний кандидат. Перевага віддається іміджу, формуванню простенького послання, яке вичерпується тим, що цей дядько (ця тітка) – хороший, а решта – погані. Звісно, спокусливо було б проголосити, наприклад: бандитам – тюрми. Або на вибір: повернути вклади «Ощадбанку», скасувати депутатську недоторканність, перейти на контрактну армію – хіба бракує тем? Законність, подолання корупції, прозорість бізнесу, особиста безпека, культурне тло… Та хто ж їм повірить? Очевидно, вони цього й не чекають, самі нікому не вірять. Це принаймні чесніше, ніж знову блокувати трибуну. До того ж, енергетично вигідніше. Бо ж літо, спека, відпустки…