Лаяти державу для багатьох стало аксіомою. Мене до цього змушує відвідування V Київської міжнародної книжкової виставки-ярмарку, організованої Державним комітетом телебачення і радіомовлення. Я вже десять років спостерігаю за подібними заходами й можу констатувати одне: вони так і не виходять зі стану мімікрії, як і книжкова, культурна й гуманітарна політика України загалом, відбуваються винятково для «галочки» і щороку стають усе гіршими. Раніше ця виставка проходила в Українському домі, тепер – на Броварському проспекті (де оренда значно дорожча, а людей значно менше), а в перспективі, мабуть, опиниться на Окружній – із повіями.
Причин постійних провалів державної виставки чимало. По-перше, комсомольсько-совкові методи організації: достатньо поглянути на стенди: «Івано-Франківщина представляє», «Херсонщина видавнича», «Черкащина – духовності скарбниця». Приблизно так само за комуністів області по-шароварному звітували про свої досягнення: нас так багато, що толку малувато. По-друге, непідходящий час – курортний серпень. Виняток становив лише наплив першого дня купи чиновників на відкриття, а наступного – вірян із греко-католицького собору, що відзначали Спаса й випадково проходили повз. По-третє, ігнорування виставки більшістю яскравих видавництв та авторів: ігнорують, бо розуміють, що захід організували чиновники й підконтрольні їм видавництва для звіту (розтринькування бюджетних коштів за підозрілими тендерними схемами). По-четверте, повна відсутність інформаційної кампанії (за винятком кількох роликів по одному з телеканалів).
Закордонні державні експозиції – також «державні», тобто ніякі, очевидно, запросили не видавців, які могли б запропонувати яскравий і різноманітний асортимент, а таких самих чиновників книжкових органів і посольств із Росії, Білорусі та інших країн, які й виставили, що поспіхом потрапило їм під руку.
Мімікрійність виставки – це лише зрима верхівка того, що діється в Україні. Дам відповідь на три складні запитання: 1) Що не так? 2) Чим це загрожує? 3) Що треба робити?
Вітчизняний книжковий ринок, фактично, належить іноземному бізнесу. За різними даними, частка української книжки складає неповних 10% супроти книги російського виробництва. Також на цей бізнес працює 90% книгорозповсюджувальних мереж України, що мають здебільшого російських власників. Вони формують відповідний книжковий асортимент як за мовною, так і за ідеологічною ознакою. Йдеться навіть не про болючий мовний аспект цього питання, а про те, що в цих мережах домінує «дешевий проходняк», а не якісна книжка. Така ситуація заважає розвиватися вітчизняному виробникові: й не лише українськомовному, а й російськомовному (не кажучи про інших).
Поки наші чиновники, що опікуються культурою та книжками, роками граються в свій кишеньковий більярд, країну фактично без будь-якого бою здано тотальній «пострадянізації» – політиці нав’язування громадянам України іноземних (переважно неукраїнських, недемократичних, неєвропейських) цінностей. Картина моторошно сумна: у глибинках підросли покоління, навіть допризовного віку, які або не вміють читати, або ж виховані на російському тюремному шансоні, низькоякісній книжці та телесеріалах про доблесть радянських погонів і офіцерів НКВС. В Україні російську (переважно контрабандну) книгу збувають на «вагу»: не за критеріями «культурної оцінки», а кілограмами, як секонд-хендівський одяг. Очевидно, що вагонами й фурами без жодного мита хапають не Соловйова, Ключевського й Бродського, а чтиво, що сприяє масовому отупінню українського суспільства.
Я жодним чином не виступаю проти російської культури: держава повинна виробити чіткі правила та встановити жорсткі квоти присутності її продукту на ринку в Україні (як робить, приміром, Велика Британія щодо книги американської на своєму ринку). І це нормальна практика захисту національних інтересів, інтересів виробників і споживачів, їхнього права на елементарний вибір, якого вони позбавлені. Шансон і Марініна – поки-що найбільші «здобутки» української влади в царині книжкової та гуманітарної загалом політики. Судячи з рівня і якості нашого телебачення та книжкових виставок, чиновникам, які до цього причетні, ФСБ може сміливо давати ордени за заслуги перед Отєчєством.
А щодо київської виставки – я так і не второпав: що це було?