«Рік, що минув із попереднього Дня Незалежності, був відзначений як годиться, черговими трудовими досягненнями, творчими успіхами та науковими здобутками, зміцненням нашої обороноздатності, авторитету у світі та добросусідських взаємин».
Навряд чи ми найближчим часом таке почуємо, правда? Навіть якщо уникати совкових зворотів… Підозрюю, що незалежність супроводжується більш суперечливими емоціями, аніж її відсутність. За «відсутності» все було «добре», але це було брехнею, за «наявності» – далеко не все гаразд, і це – щира правда. Що краще? Що приємніше? Що корисніше?
Міркуючи з приводу того, яке технічне начиння необхідне в оселі кожного свідомого українця на свято Незалежності, я все більше схиляюся до мікроскопа та телескопа. Перший прилад корисний, аби роздивитися здобутки вітчизняної політичної еліти, а другий – аби розшукати той день у майбутньому, коли вона стане іншою. Проте ж, співвітчизники, такий стан – ще не привід плювати на Тарасову могилу. Нам, дорогенькі, – своє робить. Мистецтво державотворення – непроста річ, і осягнути його дано не кожному, адже потребує воно цілої купи несумісних речей: знань, волі та відповідальності.
Усі ці слова можна звести до одного: «ефективність». А її немає без знайомства з наявним досвідом, який розв’яже ці проблеми. Іноді здається, що наші політики геть забули добрі поради патрона свого цеху – дядька Миколи (він для них, як дідусь Зігмунд для психологів). Микола був хитромудрий чоловік і багато чого знав. Він патронує недосвідчених державотворців у молодих державах.
Мав я нагоду отримати від нього невеличку консультацію. Спитав шановного метра, що б він порадив представникам молодої української держави. Справи в них ідуть кепсько, життям вони незадоволені, часом навіть упадають у зневіру – чи не дарма ця вся колотнеча? Пан Микола, іронічно та дещо всезнайкувато усміхаючись, відказав: «Та хіба це проблеми? Траплялися набагато гірші… Ось в Італії стався аналогічний випадок. Я тоді вже був доволі шанованим політтехнологом, як зараз пам’ятаю, – в 1513 році. Розписав їм усе як розумним людям, а належно скористалися аж через 350 років. Звісно, вже інші діячі… Але зазначу, самостійна Італія таки утворилася й досі є. Хоча мороки було… Скільки там вашій незалежності? 18? То ж, діточки, ви завершуєте перехідний вік, і декому з вас бракує дорослої відповідальності». А я все домагаюся, перепитую про наші проблеми… Він каже: «У вас класична ситуація, коли старі порядки були погані, а кращих не запровадили. Ця справа завжди непередбачувана, але ви вже почали – й пізно відмовлятися. Тут уже простіше довести до якогось ладу. А виною всьому – слабкість ваших начальників: якщо хтось і знає справу – його не чують, і хоча знавцем себе оголошує кожний, досі не знайшлося нікого, хто б так відзначився доблестю та таланом, аби перед ним схилися всі решта…» – «А що це за «доблесть» така? Ми ж не на війні». – «Я виріс за тих часів, коли мир був випадковістю. Навіть у спокійний час треба було вміти тримати меча. Навіть політтехнологу, а тим паче політику. А млява та нерішуча людина вам не допоможе й у мирний час. Може, вам замість «доблесті» краще підійде «громадянська мужність?» – «Може, але хто на це здатен?…»
Пан Микола, занурившись у себе, помовчав хвилину, а потім якось дуже проникливо продовжив: «Розумієш, хлопче… Коли я був простим смертним, а не «класиком», мені хотілось, аби моя мрія реалізувалася за мого життя, я так її прагнув. Заради цього ставав і республіканцем, і монархістом, інтригував, злітав і падав, але… Людина, на жаль, не живе 350 років. А ви вже досягли такого, й живете при цьому, а клопіт ваш – то дорослішання вас і вашої країни. Зі мною, на жаль, цього так і не сталося». – «Але ж вас так шанують політики й політтехнологи…» – «Та забудьте про них, ницих. Просто знайте, що непереможним є народ, який має гарні закони, хороше військо й довіру до влади. Таких ніщо й ніхто не здолає. А правителю треба шукати істинну правду, а не створювати собі уявну. Йому треба бути рішучим. Ага, і ще: бійтеся тих співгромадян, для яких рабство вітчизни миліше за її свободу!» І коли ми вже прощалися, він наостанок додав: «А особисто для вас: тільки ті засоби захисту того, що вам рідне, є надійними, котрі залежать від вас самих і вашої, перепрошую, все таки – доблесті. Вірте в себе! Це я кажу, мессір Нікколо Мак’явеллі, класик із 1513 року!»
(У статті вільно викладено фрагменти праці Нікколо Мак’явеллі «Державець»)