Згідно з новітнім міфом, саме в Україні з праокеану виринула прадавня Аратта і розвинулась у велику трипільську цивілізацію. Це справжній «культурний центр світу», який може стати найбільшим туристичним брендом нашої країни та привернути сотні тисяч «прочан». Але що ми насправді знаємо про «феномен» трипільської цивілізації? Наприкінці XIX століття київський археолог Вікентій Хвойка відкрив і дослідив поселення біля села Трипілля на Київщині (звідcи й назва). Творці трипільської цивілізації – племена, які заселяли в IV–III тисячолітті до н. е. територію від Дніпра до Карпат, займаючись землеробством, садівництвом, скотарством та рибальством. Найбільш прикметною для трипільської культури була кераміка, зображення якої часто порівнюють із орнаментами українських народних вишивок, глечиків, писанок. Тому для нетямущих останні поміщають у музеях поруч із археологічними знахідками без жодного на те обґрунтування, тобто свідомо нав’язують певну інтерпретацію історії. Також викликає сумніви автентичність деяких предметів експозицій музеїв у селищі Трипілля (Київського обласного археологічного музею і приватного історико-археологічного музею «Прадавня Аратта – Україна»), зокрема горщиків, прикра-
шених китайськими символами «Інь» та «Ян» і свастикою, яку тлумачать як хліборобський символ.
шених китайськими символами «Інь» та «Ян» і свастикою, яку тлумачать як хліборобський символ.
Особливе місце в музеях відведене глиняним жіночим статуеткам, які мали би свідчити про матріархат і культ богині Праматері. В обласному державному музеї висять ляльки у вишиванках із трипільськими орнаментами. До речі, ці фігурки наводять як приклад поширення магії серед стародавніх трипільців. Отака собі українська лялька вуду прадавньої трипільської релігії…
Проте найбільша таємниця трипільської цивілізації полягає в питанні: яким чином вона стала «серцем українства»? Адже донедавна поняття «трипільська культура» становило лише назву унікальної хліборобської цивілізації. Натомість сьогодні – це основа чисельних проектів (між іншим, і під патронатом президента Віктора Ющенка), що представляють археологічні знахідки як національне надбання. Яскравим прикладом цього є трипільський стенд з-поміж українських сувенірів у аеропорту «Бориспіль».
Але чи виправдані подібні висновки? Як довести, що трипільці – прямі пращури сучасних українців? Відповідь на це питання можна отримати під час екскурсії в Історико-археологічному музеї «Прадавня Аратта – Україна», а також прочитати на його сайті http://www.arattaukraine.com. Директор музею Олександр Поліщук називає його «музеєм національної ідеї». Ці слова становлять ідеологічний принцип інтерпретації трипільської культури. В центрі національної української ідеї є свастика як знак індоєвропейців або арійців. Українці постають перед нами не просто як нащадки наймогутнішої, духовно найрозвиненішої арійської цивілізації, вони наділені винятковою місією: «це не те, що люди першого сорту, а вищі люди в світі». Все це до болю нагадує нацистську ідеологію Гітлера, наслідки якої позначили минуле століття трагічними подіями.
Ніхто не сумнівається в існуванні давніх трипільських поселень. Згадки про них ніколи не приховували, як стверджують нині певні патріоти з когорти невігласів. Про Трипілля згадує історик і краєзнавець Лаврентій Похилевич у своїй фундаментальній роботі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (1864). А в наступній книзі «Уезды Киевский и Радомысльский» (1887) він особливо наголошує на існуванні в Трипіллі доісторичної культури: «О городе Триполье рано упоминается в Летописях (…) Доказательство существования здесь населения в доисторическое время мы видим в кучах костей животных, сухопутных и водных, вместе с кремневыми стрелами первобытного человека». Неправдою є твердження про замовчування диво-цивілізації радянськими джерелами. Путівник «Днепр», згадуючи «пристань и село Триполье», також інформує своїх читачів про те, що «на высоких холмах сохранились следы древних сооружений». Енциклопедичний довідник «Киев» (виданий в 1982 році накладом 90 тис. примірників) містить статтю про Хвойку, який «открыл первые местонахождения трипольской культуры (IV–III тыс. до н. э.)»…
Наталя Яковенко у вступі до «Нарису історії середньовічної та ранньомодерної України» пише про перекручування історії через намагання «подовжити життя» анахронічної «національної історії» чи конструювати цілісну історію з фрагментарних даних. Тож перед нами вибір: і далі шукати духовні витоки в уламках стародавніх глечиків чи звернутися до ретельного й критичного дослідження історії.