Одне з двох: або політика закінчилася, або…
Варіант перший: вони прокололися. Гадали, що політика – це їхні домовленості. Шахи всліпу – для своїх, без глядачів. Уся комунікація – через телевізор і білборди, згори вниз. Їм треба було лише стриматися, не показати, що вони насправді думають про себе і про нас. Вони так і не зрозуміли, що політика – це лише підстави для того, щоб вони видавали розпорядження, а ми їх виконували. Політика, себто їхня влада, – це наша віра в те, що так треба. В гіршому разі, що інакше не можна. За браком іншої віри ця певний час працює.
Тепер, після педофільського скандалу, не залишилося жодної підстави їх слухати. Король оголився. Той, хто натиснув кнопку зливного бачка, навіть не замислився, що змиває в унітаз легітимність чинного устрою країни.
І що ми отримали? Тільки загальне переконання, що всі вони разом – лайно. Хто більше, хто менше – шанс щось колись достеменно дізнатися втрачено. Правда – це не сукупність доказів, а їхня інтерпретація на підставі актуальної для всіх системи координат. Зрештою, правда – це віра. Кому повірити? Жінці, яка пішла до іншого чоловіка? Навіть якщо вона не бреше, я тепер не забуду про її розлучення, про розподіл майна, а головне, про бізнес-зв’язки нового супутника життя. Слідству? Хіба ж ми не чули, яким чином наші звитяжні менти вибивають зізнання? Суду? Якби не знати їхніх ставок. Свіженьке: зайти до голови одного місцевого апеляційного суду коштує п’ять штук. Це тільки зайти до кабінету, скільки коштує вирішити питання, вам скажуть далі.
Політикам? Я що, схожий на ідіота? Вірити Григорієві Омельченку? Він уже давно виконує роль клоуна, усвідомлює це чи ні: штатний викривальник мафії, за яким жодної доведеної до кінця справи. Вадимові Колесніченку? Досі він запам’ятався лише послідовним захистом російської мови від антинародної влади й дивним записом у CV: «З 1999 по лютий 2006 р. тимчасово не працював». Плакати хочеться: «До мене звернулася мати двох дітей… Я негайно забив тривогу, і ми перевірили факти». Так і бачу, як ці хлопці б’ють тривогу заради когось не зі своїх, не «бригадних» (це не звинувачення, а реальна цитата з одного політика щодо критеріїв надійності однопартійців).
Інакше кажучи, без найменшої надії дізнатися правду немає іншого вибору, аніж швидко, дбаючи про гігієну, самому злити воду, щоб усе це разом зникло в темному отворі. Хай там, у глибині каналізації, з’ясовують між собою стосунки.
Я готовий прийняти першу версію і навіть уявляю, як це було: Поланського затримали в Швейцарії за педофілію – оце бомба! От би й у нас когось так замазати. Гальм жодних, фантазії жодної. Ідеї позичаються з ранкового інтернету. Самогубці.
Це перша версія, найочевидніша і найпростіша. Але не виключаю й другої версії, так би мовити, конспірологічної: вони так і не зрозуміли, що їх використали. Кому це було потрібно? Кому вигідно переконати всіх, що в українських елітах нормальних людей не залишилося, самі дегенерати? Що замість підручника з політології все описується довідником із кримінальної сексопатології? Хто хоче, щоби на вибори пішли тільки люди з дефектом нюху, хронічним гайморитом (а нормальні й більш-менш притомні, навпаки, залишилися вдома)? Щоб агітаційні плакати розглядалися тільки на предмет слідів гріха на обличчі кандидата. Щоб у гаслах шукали приховані непристойні каламбури? Щоби газети купувалися заради малюнків депутатських статевих органів у розрізі?
Тут потрібне одне коротке застереження: я ніколи не вірив у змови – інопланетян, жидомасонів, жидів чи масонів окремо… Інша річ – провокації. Справжні майстри цього жанру є. Гучних прецедентів не бракує. З провокацій починалися революції та реставрації. На провокаціях прийшли до влади один єфрейтор і один підполковник. Нинішня хвиля провокацій може мати на меті переконати весь світ і нас самих, що всі хохли – дебіли, ксенофоби (див. Тиждень, № 41), а тепер і сексуальні збоченці.
Головне, що до нещасних дітей це не має стосунку. Їх як кривдили, так і кривдитимуть. Може, навіть іще більше й безкарніше, бо нікого цим уже не здивуєш. Достоєвський зі своєю сльозинкою дитини може відпочити.