Система БГРП

Система БГРП – це не партія, а певне угруповання людей, об’єднаних за інтересами та естетичною платформою, адже йдеться про систему спільних цінностей, точніше, головні тренди популярної сцени. Що саме сучасну «субкультуру» всевладної попси робить схожою на політичну партію? По-перше, чітко визначені корпоративні інтереси, по-друге, належність до однорідної ідеологічно-естетичної платформи, по-третє, наявність власних медіа-ресурсів, найбільші з яких – телеканал «М1», «Русскоє радіо», «ХітFМ», «Радіо Шансон»… До системи БГРП належать також обслуговуючий персонал і замовники музики разом зі спонсорами. Якщо набратися терпіння й одним махом переглянути хіт-парад «Топ-20» на тому самому «М1», швидко стане зрозуміло, що у двадцятці «хітових» виконавців буде кілька справді креативних творців сучасної поп-культури. Ну а решта? Усі ці «Не Ангели», «Дрес-код», «ХС», «Мобільниє блондінкі», Маня, Марта, Ірина Білик? Саме вони є вірними послідовниками духу і букви системи БГРП, що розшифровується так: Барбізація, Гламуризація, Русифікація, Порнографізація її величності Поп-культури. Цікаво, що у світі цінності пострадянської поп-культури не оцінили жодним чином. Утім, у Росії, Білорусі, Україні та Казахстані саме цей різновид масової культури є шалено запитаним. Підтримку діячі БГРП знаходять у нас на найвищому державному рівні й стають офіційно ша­­нованими артис­­тами. Тепер щодо засадничих речей. Барбізація у нас виникла внаслідок ознайомлення вітчизняної поп-культурної еліти з артефактами американського маскульту, зокрема з впливом на свідомість майбутніх домогосподарок ляльки Барбі, яка є найбільшим брендом цього самого маскульту, тобто омріяним ідеалом мільйонів. І це призвело до тотального копіювання символу щастя всіма, хто має на це гроші й натхнення. Аргументація наших «барбізованих» артистів залізна: якщо Барбі є модною у цілому світі, то й ми маємо виглядати так само, щоб бути запитаними та успішними. І вони витрачають шалені кошти на рихтування зовнішності, замість того щоб бути хоч трохи цікавими у музичному плані й намагатися «відкривати Америку» в цій площині. Слідом за «інкарнацією в стилі Барбі» йде автоматична «гламуризація». Тут деякі адепти просто б’ють рекорди меркантильності. Як-от народна артистка Наталя Могилевська, яка не так давно влаштувала справжнє шоу – аукціон із продажу власного фотопортрета у стилі ню. І уявіть собі: цей шматок фотопаперу без натяків на художню цінність пішов із молотка за десять тисяч… Таки знайшовся небайдужий до жіночих форм уславленої артистки, а саме шоу було презентацією найгламурнішого бомонду столиці, яке зібралося, щоб усій країні продемонструвати не лише естетичну, а й економічну самодостатність і незалежність від… здорового глузду. Наступна складова системи – русифікація, найлегша, між іншим, для будь-якого адепта БГРП. З «вєліким і могучім» вони, ясна річ, на ти. Хочете, щоб із «масковскім акцентом»? Будь-ласка. Одне слово – разом із тотальним гламуром майже вся «тусовка», за винятком галичан Кузьми, Руслани і Лами, одностайно заторохтіла на «общепонятном». Окрім того, як така русифікація не потребує жодних матеріальних витрат. З 1989-го по 2005-й співачка Ірина Білик регулярно видавала успішні україномовні альбоми – один хітовіший за інший, у результаті стала справді номером один вітчизняної поп-сцени. Останній адекватний образу і суті співачки альбом під назвою «Країна» вийшов 2003-го. Після цього Україна побачила зовсім іншу Білик – вельми манірну й зовсім нещиру. І з відверто слабкими піснями, але «по-рускі». Якого успіху в сусідній країні з іншою ментальністю й традиціями хоче досягти видатна і заслужена поп-діва з десятком успішних українських альбомів, на яких виросло не одне покоління? Чи став би номером один у Росії Святослав Вакарчук, якби раптом у Москві заспівав російською з галицьким акцентом? Або ті самі «ВВ»?