Невже минає? Важкий рік. Більше, ніж хотілося б, приніс він розчарувань. І в інших, і в собі. Одного немає: розчарування у своїй країні.
Чому я пишу про це? Не тому, що депресивна негода, ускладнена безпорадністю двірників. А тому, що навіть із найближчого оточення постійно надходять сигнали: дістало все, надії немає, перспективи кепські, Україна програла… У поєднанні з атмосферним тиском це створює дивовижне емоційне тло. І я не лише з одного християнського спротиву (зневіра – смертний гріх), а й через зневагу до енергозберігаючих спрощень кажу: хто вам дозволив її ховати?
По-перше, хто казав, що буде легко? Якщо хтось і казав – був гріх років майже 20тому! – нехай це залишиться на його сумлінні. По-друге, треба відповідати за свої помилки. Передусім навіть не тій частині народу, яка примудрилася влаштуватися так, що тепер приймає рішення: вона досі не встигла усвідомити себе як спільнота з колективною відповідальністю, а наразі сприймає себе лише як колективний ресурс. Ідеться про іншу частину, котра внаслідок вибору професії й способу життя визначає те, яким голосом говорить країна. Голос звучить досить поліфонічно, але вкрай фальшиво.
Так звана еліта має право на вагання й сумніви – це якраз ознака її адекватності. Але вона не має права на переляканість. Українські інтелектуали, люди розумової й творчої праці звикли до перебування у своєму льоху. Це не надто тепле й не надто зручне місце, проте воно дарує своєрідний мазохістський комфорт. Підвал як стратегічна позиція має тільки одну ваду: з нього можна волати, з нього можна просити, але з нього неможливо вимагати.
Не в одній Україні інтелектуали функціонують у своєрідному гетто. Це, зрештою, ознака багатьох європейських країн, не кажучи вже про Сполучені Штати. Проте зі своїх університетських кампусів та артистичних кафе професійно думаючий прошарок примудрився налагодити потужну комунікацію, й вона часом є напрочуд ефективною. А в нас тип комунікації вітчизняних інтелектуалів описується в координатах старого анекдоту: «– Лікарю, мене ігнорують… – Наступний!»
Виявляється, недостатньо існувати на жалюгідні подачки й час від часу вибухати колективними листами на адресу влади з ініціативами, що в підтексті передбачають максимум нові подачки. Це передусім неефективно, але й украй непереконливо і незаразливо. Таким чином еліти не забезпечують режиму самовідтворення, бо молоді освічені люди шукають собі чогось привабливішого – і в сенсі форм існування, і в сенсі ідеологічного оформлення своїх пошуків. Зазвичай виходить дивна суміш правих і лівих ідей, що об’єднуються клеєм радикальності й позірної ефективності.
Звісно, може й навіть має виникнути питання: а хто вони, ці українські інтелектуали, якщо їх не видно й не чутно? Чи заслуговують вони на те, щоби до них прислухатися, тим більше слухати? Може, це просто купка нарцисів-імпотентів? Цілком законне запитання, було б навіть нечесно його не поставити. На це можна відповісти кількома заяложеними афоризмами. Наприклад, «у мене для вас інших письменників немає». Слово «письменники» тут треба розуміти в ширшому сенсі. Або: «народ, що не хоче годувати свою армію, приречений годувати чужу». Слово «армія» так само слід сприймати метафорично.
Ну якраз щодо армії, то ми її вже годуємо. Подивіться програму телепередач, подивіться асортимент книгарень – усе зрозуміло. Ну й нічого дивного, це шматочок ринку, на якому розмовляють без сюсюкання, мовою штабів: є нічия територія, її слід взяти під контроль, тим більше якщо заздалегідь відомо, що противник не чинитиме жодного опору. А ось стосовно письменників (тепер уже у власному сенсі слова), то запитайте в Жадана чи Забужко, скількома мовами і якими накладами їх друкують там, де волань із нашого льоху не чути навіть із підсилювачем.
Питання, звісно, не в матеріальному стані богеми (хоча в ньому також), а в тому, що становище самих інтелектуалів мимоволі сприймається як проекція на статус усієї держави. Звісно, є держави, де статус-символом виступає безпосередньо лідер нації: Лукашенко, Путін, Чавес… Зрозуміло, що нам не сюди. Є кращі зразки. Хтось з іноземців пам’ятає, як звати президента Туреччини? А хто у світі уособлює персонально цю країну? Боюся, що Орхан Памук. Письменник.
«Письменникам», якщо ми вже знайшли узагальнювальне слово, у найближчій перспективі доведеться навчитися не просити, а вимагати. Інколи пояснювати. Інколи переконувати. Але цілковито усвідомлюючи те, що вони визначають обличчя країни, така вже іронія долі. Інакше не буде ні обличчя, ні країни. Головне – вийти з льоху. Чого всім і бажаю в наступному році!