За Україну, за Естонію. Незвичайна біографія 28 ОМБр ім. Лицарів Зимового походу

28 окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового походу – унікальне з’єднання, яке виводить свою історію від збройних сил, що вже вели свого часу завзяту боротьбу з російськими більшовиками. А саме – від Естонської національної армії, яка постала у 1917 році, і впродовж 1918-1920 рр. виборола незалежність своєї країни. У 1940 році, коли СРСР анексувала країни Балтії та включила їх до свого складу, національні армії в якості корпусів увійшли до Червоної армії. З офіцерів та солдатів естонської, латиської та литовської національностей було створено окремі полки. Один із них – 21-й стрілецький, був розгорнутий з ветеранів Естонської армії у 1940-му році, і пізніше воював проти нацистської Німеччини. Що правда, значну частину офіцерів-естонців радянські каральні органи встигли репресувати ще у 1940-1941 роках, а чимало сержантів та солдатів дезертували. Але, якась частина естонців у складі полку продовжувала воювати з нацистами. Пізніше дивізія, до складу якої належав полк, визволяла Україну, отримала почесне найменування Харківської, а полк став 89-м гвардійським стрілецьким. По війні він розташувався у смт. Чорноморське під Одесою, і у 1992 році перейшов до складу Збройних Сил України. Саме з цього полку у 1998 році і була створена 28-а окрема механізована бригада.

 

Естонська історія української частини

Як і в Україні, боротьба Естонії за свою незалежність у 1918-1920 роках також мала драматичний характер: патріотам протистояли як російські радянські війська, так і чисельні місцеві прихильники більшовиків.

 

Зародження національної армії відбулось після Лютневої революції 1917 року – вже у березні, коли офіцери-естонці звернулись до російського військового командування з проханням дозволити сформувати власні частини, за прикладом латиських стрілецьких бригад. 27 квітня естонським військовим було дозволено створити один піхотний полк у Ревелі (нині – Таллінн) на чолі з О. Тиніссоном.

 

У червні 1917 року у Таллінні зібрався 1-й з’їзд військовослужбовців-естонців, делегати якого представляли майже 90 тисяч офіцерів та солдатів. На з’їзді було обрано Верховний комітет естонських воїнів, який очолив прапорщик Костянтин Пятс – у подальшому керівник незалежної Естонії у 1918-1940 роках.

 

Костянтин Пятс

 

Верховний комітет естонських воїнів мав досить обмежені можливості, оскільки в країні перебували російські війська, що вели боротьбу з німцями на фронті Першої світової війни. Станом на осінь 1917 року всі ці російські війська були скрізь прихильні більшовикам. Російські та місцеві більшовики, згуртовані у Ревельському виконавчому комітеті робітничих та солдатських депутатів, чинили перешкоди на шляху до формування естонських сил. 

 

Попри це, Верховний комітет Пятса наполегливо намагався створити Естонську дивізію на чолі з Йоханом Лайдонером – майбутнім командувачем національної армії. Але у більшості добровольців цієї дивізії не було зброї. І тут естонцям дуже допомогли українці. На фронті на території Естонії у той час перебувала 44-а піхотна дивізія російської армії, яка до Першої світової війни частково комплектувалась українцями. Восени 1917 року два полки цієї дивізії: 174 Роменський та 175 Батуринський були українзовані: тобто з їх складу відійшли росіяни та інші, а на їх місце переведено українців з інших частин. Полки зажадали, аби їх відправили на батьківщину – у розпорядження Центральної Ради. Тим більше, у той час вже намічався збройний конфлікт поміж Радянською Росією та Українською Народною Республікою. Звісно, ревельські більшовики були категорично проти відправки українських полків зі зброєю на батьківщиною. І тоді українці вирішили віддати більшість зброї та майна естонцям – 3-му Естонському піхотному полку, який формувався у той час у Таллінні. На жаль, повернення на батьківщину деяких українських вояків, передусім – патріотів та офіцерів, обернулось трагедією. Російські більшовики по дорозі викривали та знищували їх. 

 

Ось як пізніше описав цю історію голова української полкової ради поручик Федір Заболотний:

 

«174 піший Роменський полк 44 пішої дивізії 21 армійського корпусу в останній час стояв біля м. Ревель Естляндської губернії, де був і українізован 3 грудня 1917 р. Після українізації мав завданням переїхать на Україну. Для цього приймаємо всі заходи, як полкової, так і дивізіонної ради, але російські більшовики (Ревельський исполнительній комитет) по предписанію Совіта Народніх Комісарів, строів де тільки можна, всілякі перешкоди. Хтів розброїть полк, заарештувати раду полкову, а під кінець перестали давать харчі коням і людям — взагалі всій дівізії і зокрема для полку. Козаки 174 Роменського полку, стративши всяку надію на то, що получять змогу виїхать на Україну цілою і міцно організованою частиною, почали тікать поодинці. Коні без харчів і догляду почали дохнуть, майно розкрадалось. Таке тяжке становище примусило полкову раду в останній раз звернутися до Ревельского исполнительного комітета з проханням дать потяги для полку. Потягів не дали, а комисар Північного фронту, бувший в ту годину в Ревелі, заявив представникам 175 Батуринського полку нашої 44 дівізії, що він ніколи українців не допустить, а як вони почнуть сами їхать, то дорогою всіх перестрелять. Виїхати з Ревеля полку організовано, із майном, було неможливо. Козаки полку з кожним днем все більш і більш тікали, удержать їх полкова рада не мала сили. 

 

Побачивши, що людей в полку залишилось зовсім мало, а коні і все майно пропада — Полкова рада постановила все майно здать Естонським полкам, а що можливо, перевезти на Україну. Так було послано у м. Київ 12 кулеметів. 4 з них були піймані і зібрані большовиками у Пскові, а останні дійшли до Київа. 5 із них одержало Військове міністерство. Після того уже як почали давать майно Естонському полку — удалось випрохать 44 вагони для вивоза хворих коней 173 Каменецького і 174 Роменського полків. Погрузів 22 вагони не хворими кіньми, як хотів Ревельский комітет, а самим цінним і необхідним майном (86 коней, 12 кухонь, 40 телеграфних аппаратів, двуколки, повозки, одежа, кожи, чоботи, 2 канцелярії, архіви і інша дрібниця). Нагрузивши цей ешелон призначили начальником ешелону члена полкової ради підпоручика Петрушенка. З ешелоном поїхали командир полку полковник Баранов, нач. хоз. часті чиновник Маслюк, скарбник прапорщик Омельченко. Останє майно здалось 3 Естонському полку 1 Естонської дивізії. Голова здаточної комісії капітан Томсон не повинен був їхать з ешелоном, а документи о здачі полкового майна передати командиру полку. З ешелоном поїхали і люди, котрі ще лишались в полку до цього менту…

 

Ешелон з майном виїхав з Ревеля 12-13 січня — дорогою його задержали більшовики. Людей розігнали, а майно, котре там було, знищили. Скарбник, їхавший з ешелоном, є чутка, що пійман на Полтавщині і рострілян».

 

Тим часом більшовики почали поводити себе агресивно і по відношенню до естонських національних діячів. 7-го січня 1918 року під час роботи 2-го з’їзду естонських воїнів у Ревелі стався конфлікт поміж патріотами та прихильниками більшовиків. Останні звернулись по допомогу до російських військ. Унаслідок цього підрозділи Естонської дивізії були блоковані у своїх казармах, а 29-го січня – розпущено Верховний комітет естонських воїнів. 

 

Тим часом у Брест-Літовську відбувались мирні переговори поміж країнами Чвертного союзу та Радянською Росією. Україна на цих переговорах фактично визнавалась незалежною державою, що ж до інших національних територій, зокрема – Балтії, то вони мали перейти під контроль німців.

 

18-го лютого 1918 року німецькі війська перейшли у наступ на Північному фронті. Російські більшовицькі війська у паніці почали відступ. За таких умов К. Пятс створив у Таллінні Комітет порятунку, який віддав наказ естонським збройним формуванням негайно взяти країну під свій контроль. 21-22 лютого, після коротких сутичок, естонці повністю повернули під свій контроль столицю, в якій ще за два дні було організовано тимчасовий уряд Естонії. 24-25 лютого було урочисто проголошено незалежність Естонії, а в Таллінні проведено військовий парад. 

 

Читайте також: 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців: українська традиція звитяги

 

Тим часом до столиці вступили німецькі війська, які вже 4 березня, після взяття фортеці Нарва, повністю звільнили Естонію від більшовиків. Однак і з тимчасовим урядом Естонії вони миритись не стали: його було розпущено, а Пятса було заарештовано. Німецьке командування планувала створити у Прибалтиці маріонеткове Балтийське герцогство, а всі національні формування, які тут знаходились, мали бути розформовані. Попри те, що вони юридично припинили існування, офіцери та підофіцери Естонської дивізії зберегли зброю та чекали нагоди, аби знов об’єднатись.

 

11 листопада 1918 року, внаслідок революції у Німеччині та Австро-Угорщині, а також їх поразки у Першій світовій війні, у Таллінні було відновлено тимчасовий уряд Естонії на чолі з Пятсом. Того ж дня офіцери, підофіцери та солдати Естонської дивізії почали прибувати до своїх казарм – кадри збройних сил на чолі з Лайдонером було відновлено. До них екстрено почали набирати добровольців. За кілька тижнів вдалось організувати армію з 6 піхотних, гарматного та кавалерійського полку, а також інженерного батальйону, в якій нараховувалось 240 офіцерів та майже 11 тисяч солдатів. Крім того, по всій країні масово формувались місцеві загони самооборони.

 

Радянський уряд Леніна також прискіпливо слідкував за подіями у Прибалтиці, і 16-го листопада віддав наказ своїм військам зайняти фортецю Нарву та м. Псков (його також займали німецькі окупаційні війська).

 

У Нарві знаходились малочисельні підрозділи національної армії – 4-й піхотний полк та добровольчі загони, які перебували у стадії формування. Але вони зустріли шквальним вогнем російські більшовицькі війська та естонські комуністичні полки. Бій тривав 27-28 листопада, і лише після глибокого обходу Нарви з півдня місцевому гарнізону довелось відступити вбік Таллінну. А вже наступного дня більшовиками у місті було проголошено про створення маріонеткової Естляндської трудової комуни, яка незабаром почала насильно мобілізовувати чоловіків з окупованих територій. 

 

Червона армія рвалась до Таллінна, але естонці – 4-й, 5-й піхотні полки та добровольці, крок за кроком відходили до столиці, не віддаючи без бою жодного населеного пункту. Тим часом більшовики вторглись на територію Естонії і з півдня – з-боку Латвії (місцевий уряд не встиг організувати армію, і сам з кількома ротами добровольців змушений був відступати вбік Балтийського моря). Упродовж грудня більшовикам вдалось захопити міста Виру, Валгу та Тарту.

 

Тим часом тимчасовий уряд Пятса вживав титанічні зусилля, аби організувати оборону країни. Була оголошена загальна військова мобілізація, створено «батальйони захисту» на територіях, окупованих ворогом, організовано військовий флот та дивізіон панцирних потягів. Гігантську допомогу у захисті Естонії відіграли англійській флот, який прибув на талліннський рейд 12 грудня 1918 року та чисельні загони добровольців з братської Фінляндії – понад 2 тисячі добре навчених та озброєних вояків. Незабаром також прибули підрозділи шведських добровольців.

 

Панцирний потяг Естонської армії, 1919 рік

 

Головнокомандувач естонськими збройними силами Йохан Лайдонер не став зволікати з контрнаступом. Він розумів, що більшовицькі війська з одного боку – знекровлені наступом, з іншого – почали зверхньо ставитись до супротивника. Водночас, поповнень вони не отримували, а мобілізація на окупованих територіях належних результатів ще не дала. У ніч з 3 на 4 січня 1919 року, коли більшовики знаходились у 30-35 кілометрах від столиці, естонці контратакували на всьому фронті. Вбік Нарви почала наступ 1-а піхотна дивізія та фінські добровольці, на південь – 2-а дивізія, підсилена «батальйонами захисту», які воювали особливо відчайдушно. Основним «тараном» проти червоних стали три панцирних потяги, які легко проривали їх фронт. З моря наступ підтримував англійський флот. Червоні були буквально розгромлені: у ніч з 18 на 19 січня вони залишили Нарву, а до початку лютого відчистили всю південну частину Естонії.

 

Війна не закінчилась, але прийняла позиційний характер: протиборчі сили почали окопуватись та споруджувати оборонні укріплення. Естонське керівництво добре розуміло, що без звільнення від більшовиків Латвії не можливо здобути незалежність своєї країни. 18 лютого 1919 року поміж урядами Естонії та Латвії було підписано договір про військовий союз. Ще за тиждень аналогічний договір було укладено і з Литвою. У квітні 1919 року в Естонії було зібрано Установчі збори з представників усіх місцевостей, які 19 травня проголосили про створення Естонської республіки. Упродовж весни 1919 року на території Естонії було створено латиську бригаду, яка пліч-о-пліч з естонською армією незабаром почала звільнення Латвії. 

 

Хрест Свободи – вища нагорода Естонії, запроваджена 1919 року, та медаль учасникам Визвольної війни

 

Впродовж літа-осені 1919 року естонським та латиським військам довелось протистояти не лише Червоній армії, а й німецьким військам: користуючись тим, що у Прибалтиці мешкала велика кількість німців, вони прагнули взяти ці території під свій контроль. Восени 1919 року, після розгрому більшовиками білогвардійців під Петроградом, Червона армія знов опинилась на кордонах Естонії. Природня лінія оборони у вигляді системи озер надійно захищала країну, і три штурми радянським військ були відбиті з великими втратами для них. Кінець-кінцем, 2 лютого 1920 року поміж урядами Естонії та Радянської Росії було укладено Тартуський мир. Цікаво, що це був найперший мирний договір, які змушені були підписати Ленін та його поплічники.

 

Екземпляр мирного договору між Естонією та Радянською Росією у 1920 році, який зберігався в уповноваженого УНР. З фондів Національного військово-історичного музею України)

 

Згідно даних естонських дослідників, у визвольній війні 1918-1920 років взяло участь понад 100 тисяч бійців. Близько 5 тисяч з них загинуло або померло, ще 12 тисяч було поранено.

 

У 1940 році, на підставі змови поміж Нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, останній анексував Естонію, Латвію, Литву, а також – Бесарабію. Уряди цих країн віддали наказ своїм арміям не чинити спротиву. Більше того, у перші дні, і навіть – місяці окупації радянська влада не виявляла своїх хижацьких нахилів. Національні армії були переформовані у стрілецькі корпуси РСЧА. Але потім генералів, офіцерів та навіть курсантів, що досягли 18-літнього віку, естонської, латиської та литовської національності стали масово висилати на територію СРСР – буцімто для навчання на різноманітних курсах РСЧП. І вже там заарештовували. Таким чином до червня 1941 року потрапило до НКВД 2/3 офіцерського складу національних армій. Деякі, передусім – учасники Визвольної війни 1918-1920 рр., були одразу страчені, але більшість отримала величезні терміни ув’язнення та відправлена до концтаборів.  Репресіям піддавалась і цілі родини. Наприклад, практично одразу було заарештовано, а потім страчено одного з найвпливовіших естонських воєначальників – генерала Олександра Тиніссона. Росіяни не пощадили і його родину: старший син був засуджений до 25 років таборів та 5 років заслання, а молодший разом з матір'ю висланий на поселення до Кіровської області. 

 

Читайте також: Разом проти більшовиків

 

Дуже невелика кількість офіцерів національних армій залишилась у лавах РСЧА та воювала з німецькими військами. Але й їх кінець-кінцем у більшості репресували, навіть не зважаючи на заслуги вже перед Червоною армією. Наприклад, організатор естонського корпусу у складі Червоної армії генерал Ріхард Томберг кінець-кінцем був засуджений до 25 років таборів. Колишній командир 1-го піхотного полку Естонської армії Іван Лукас, упродовж Другої світової війни був начальником штабу знов сформованого 8-го стрілецького корпусу (т.зв. естонського), брав участь у вигнанні німців з Таллінну та Тарту, дістав низку бойових нагород і навіть отримав звання генерал-майора. У 1950-му році Лукаса, у той час завідувача кафедри Талліннського політехнічного інституту, зарештували «как офицера царской армии, а также за антисоветскую агитацию и шпионаж» та засудили до 25 років таборів. Але менше, ніж через три роки генерал сам помер в ув’язненні.

 

Велика кількість засуджених офіцерів національних армій загинула у концтаборах у Норильську, включно з 18-20-літніми курсантами та лейтенантами. Це – трагічна, але водночас – дуже повчальна історія: від окупантів зі сходу не можна чекати жодного милосердя. Саме тому сучасні армії країн Балтії у разі збройної агресії російської федерації будуть воювати буквально до останнього бійця. 

 

Слідами Лицарів Зимового походу

У 2019 році, з нагоди 28-ї річниці Незалежності України, 28-й окремій механізованій бригаді було присвоєно ім’я Лицарів Зимового походу. Але ще з 2018 року у бригаді використовували цю назву, а передусім – зображення на шевронах та іншій символіці Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої» Армії Української Народної Республіки.

 

Залізний хрест «За Зимовий похід і бої»

 

Про Перший Зимовий похід нині широко відомо, і про нього йдеться навіть у шкільних підручниках. Але розкажемо трохи докладніше. Восени 1919 року Армія Української Народної Республіки опинилась у надзвичайно скрутній ситуації: з двох боків вона була оточена ворогами – російськими білогвардійцями та більшовиками, з третього – нейтральними поляками, а в самій Армії у той час лютувала епідемія тифу. Відтак, керівництвом країни та командуванням було прийняло рішення перевезти хворих, поранених, а також державні установи на територію, зайняту поляками, а боєздатним частинам – вирушили у партизанський похід по тилах ворогів. Кінцевою метою походу було звільнення Правобережної та Південної України від окупантів.

 

6-го грудня 1919 року рештки Запорізької, Волинської, Київської груп та 3-ї Залізної дивізії Армії УНР виступили у Зимовий похід. Як стверджував пізніше командувач армією генерал Михайло Омелянович-Павленко, у той час в його розпорядженні було 8-10 тисяч піхоти, 2 тисячі кінноти, 12 гармат, але боєздатних з них було лише 25%. Решту становили штаби, обози, хворі та поранені. Таким чином, бойовий стан Армії УНР дорівнював 2 – 2,5 тисяч багнетів та шабель при 12 гарматах. Не зважаючи на це, українські війська легко перетнули білогвардійський фронт та за перші чотири дні пройшли вбік Київщини понад 150 верст по тилах білогвардійців.

 

Поступово частина вояків, які вирушили разом з армією у похід, з наближенням до своїх домівок покидали її лави та повертались до родин. Крім того, опинившись на Київщині, вдалося залишити для догляду у селян чималу кількість хворих та поранених.

 

Лицарі Зимового походу, 1921 рік

 

Наприкінці січня 1920 року білогвардійські війська були відсунуті червоними вбік Криму та Одеси. Радянські війська ще 12-го грудня 1919 року зайняли Харків, 13-го – Полтаву, 16-го – Київ, 30-го – Катеринослав, 26-го січня 1920 року – Лісаветград, 31-го – Миколаїв, нарешті, 7-го лютого Одесу. Армія УНР перетнула радянсько-білогвардійський фронт та опинилася в тилу червоних. 

 

Тим часом польські війська наприкінці січня 1920 року також перейшли у наступ та зайняли Овруч і Коростень. Почалась польсько-радянська війна. 17-го березня 1920 року польські війська почали операцію з захоплення Правобережної України, 23-го квітня прорвали радянський фронт та ще за кілька днів зайняли Київ.

 

Протягом 21-24 квітня 1920 року у Варшаві поміж урядами УНР та Польщі було заключено військово-політичну конвенцію. Польська армія та Армія УНР ставали союзницями. Поляки пообіцяли Головному отаману УНР Симону Петлюрі збройну допомогу. Ще до заключення Варшавської угоди за допомогою поляків з вояків Армії УНР, які були інтерновані на польській території, було сформовано 1-у та 2-у українські дивізії (згодом – 6-а Січова та 3-а Залізна Армії УНР). 2-а українська дивізія з квітня 1920 року брала участь у бойових діях проти червоних на Поділлі.

 

Читайте також: Герой двох визвольних змагань

 

Після укладення Варшавської угоди до Армії УНР, яка рейдувала у Зимовому поході, відбув прем’єр-міністр Ісаак Мазепа. Він передав Михайлові Омеляновичу-Павленку розпорядження Симона Петлюри пробиватися на Поділля – до спільного українсько-польського фронту. Виконуючи цей наказ, 5-го травня 1920 року Армія УНР прорвала фронт 41-ї радянської стрілецької дивізії та з`єдналася в районі містечка Могилів-Подільський з частинами 2-ї української дивізії. Всього за час походу Армія УНР пройшла понад 2500 кілометрів за маршрутом: Чартория – Любар – Старокостянтинів – Жашків – Умань – Черкаси – Золотоноша – Бобринець – Вознесенськ – Ольгопіль – Тульчин – Ямпіль, та брала участь у понад 50 боях з білими та червоними.

 

Під час Першого Зимового походу вирішальним періодом став квітень 1920 року, коли Армія УНР вела бої з червоними на території сучасних Одеської та Миколаївської областей. Більшовики намагались знищити українську армію, для чого створили спеціальний «внутрішній фронт». Особливо завзяті бої точились навколо ст. Вознесенськ, де українським військам вдалося розбити червоних. Восени 1920 року в Армії УНР для учасників походу було запроваджено спеціальну відзнаку: Залізний Хрест «За Зимовий похід і бої», а нагороджені ними згідно постанови Ради нагороди називались Лицарями.

 

Хорунжий Іван Гуляєв, лицар Залізного хреста, 1920-і рр.

 

Другий Зимовий похід відбувся восени 1921 року: українські війська перейшли польсько-радянський кордон та намагались організувати збройне повстання проти більшовиків. Але основна Волинська група була розбита під с. Малі Міньки, а бранці з її складу у кількості 360 осіб страчені більшовиками у м. Базар (нині – Житомирська обл.). Друга Подільська група з боями повернулась на територію Польщі.

 

Саме в пам’ять переможних боїв Армії УНР у квітні 1920 року 28-а окрема механізована бригада, яка розташовується на Півдні України, дістала свою нинішню почесну назву – імені Лицарів Зимового походу. Ініціатива щодо набуття бригадою історичних традицій Армії УНР належала тодішньому комбригу Максиму Марченку та групі офіцерів. Нині він – широко відомий український воїн, голова Одеської обласної державної адміністрації, який захищає Південь України від новітніх російських окупантів.

 

Комбриг Максим Марченко підписує декларацію про співпрацю з 57-ю бригадою, січень 2019 року

 

Традиції Лицарів Зимових походів плекав та підтримував і наступник Марченка на посаді командира 28-ї бригади – полковник Віталій Гуляєв. У листопаді 2021 року полковник представляв свою частину на заходах зі 100-літнього вшанування учасників Другого Зимового походу у м. Базар на Житомирщині. А вже у лютому 2022-го і сам полковник на чолі бригади захищав Одещину та Миколаївщину від російських військ. Як відомо, Віталій Гуляєв загинув разом з кількома іншими офіцерами своєї частини 23-го липня 2022 року, захищаючи Миколаїв. 

 

Комбриг Віталій Гуляєв під час ушанування з нагоди століття Другого Зимового походу, листопад 2021 року

 

Принагідно зазначимо, що Віталій Гуляєв – уродженець міста Шостка на Сумщині. Звідти ж, з Сумщини, але з міста Білопілля походив інший Гуляєв — Іван (у деяких джерелах помилково названий Василем) – хорунжий 1-го кінного полку імені Максима Залізняка Армії УНР, який був реальним Лицарем Залізного хреста «За Зимовий похід і бої». Також серед лицарів Залізного хреста «За Зимовий похід і бої» фігурує хорунжий Павло Марченко – уродженець Валківського повіту Харківської губернії (а Максим Марченко – теж «східняк» зі Слов’янська). 

    

На захисті України у 2014-2015 роках

Напередодні збройної агресії російської федерації навесні 2014 року 28-а бригада, як і абсолютна більшість українських військ, знаходилась у, без перебільшення, жалюгідному стані. У списках бригади було лише кілька сотень військовослужбовців (включаючи чималий відсоток жінок на нестройових посадах), а техніка перебувала у поганому стані. 

 

Після приведення частин бригади у бойовий стан, на початку березня 2014 року вони взяли участь у навчаннях на полігоні «Широкий Лан». 10 березня, під час проведення навчань «Весняна злива 2014», стався вибух БМП-2, який призвів до розслідування стану справ у бригаді. Внаслідок цього результати приведення бригади у бойову готовність були визнані начальником Генерального штабу незадовільними. У розпорядженні начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України від 14.03.2014 було зазначено: «…командування військової частини А0666 (тобто 28 бригади – Я.Т.) не володіє станом справ щодо реального технічного стану озброєння і військової техніки та його потреб. Управління технічним забезпеченням втрачено.

 

Роботи по приведенню озброєння та військової техніки в пункті постійної дислокації у готовність до бойового застосування та нарощуванню технічної підготовки особового складу були організовані незадовільно, з численними порушеннями вимог експлуатаційних документів та заходів безпеки. Як наслідок – озброєння та військова техніка перебувають у занедбаному стані, а заходи, що виконувались, призвели до виходу з ладу 24 одиниць бойових броньованих машин БМП-2 та 5 одиниць самохідних артилерійських установок 2С3. Заходи бойового злагодження батальйонної тактичної групи військової частини А 0666 виконувались безсистемно та хаотично».

 

Читайте також: Україна і Кубань. Природне возз'єднання

 

Попри таку важку ситуацію, у бригаді виявився сильний гурток ідейних офіцерів та кадрових військовослужбовців, які привели свою частину «до тями». Впродовж весни – початку літа 2014 року у 28-й бригаді були усунуті всі недоліки, і за рахунок мобілізованих сформовано батальйонно-тактичну групу. 7 липня 2014 року ешелон з цим формуванням вирушив на південь Донецької області.  Всього у зону проведення АТО у складі батальйонно-тактичної групи прибуло 223 військовослужбовця 28-ї окремої механізованої бригади. Група зайняла опорні пункті в районі населених пунктів Маринівка – Саурівка – Григорівка.

 

Починаючи з 16 липня 2014 року батальйонно-тактична група 28 бригади піддавалась нападам російських терористів та місцевих колабораціоністів, а також мінометним обстрілам з тилу, та артилерійським – з території російської федерації. Впродовж другої половини липня – серпня група втратила 17 військовослужбовців загиблими та 33 – пораненими, В наслідок обстрілів та бойових зіткнень у прикордонній смузі група втратила: 14 БМП-2, 2 МТ-ЛБ, 1 БМП-1КШ, 1 БРМ-1К, 1 самохідно-артилерійську установку 2С3 «Акація», а також кілька танків.

 

Треба зазначити, що 25 липня дістав поранення командир батальйонно-тактичної групи, а 16 серпня відбувся масований обстріл розташування частини з БМ-21 «Град». Ці два фактори, а також обстріл реактивною артилерією 21 серпня, негативно вплинули на морально-психологічний стан військовослужбовців – у переважній більшості призваних до складу збройних сил за першою хвилею мобілізації.

 

Принагідно згадаємо, що під час обстрілу 21 серпня 2014 року загинув лейтенант 28-ї бригади Сергій Ончуров – уродженець та мешканець міста Джанкой у Криму, випускник Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, який після захоплення півострова росіянами відмовився зрадити присязі. 

 

Речі героя-кримчанина, лейтенанта 28-ї бригади Сергія Ончурова в експозиції НВІМУ

 

Внаслідок систематичних обстрілів в районі державного кордону батальйонно-тактична група була виведена на північ та розташувалась в районі с. Кутейникове (неподалік від м. Іловайськ)  – у той час – зона відповідальності Сектору Б. У зв`язку з цим починаючи з 23.00 24 серпня ця група рахувалась у підпорядкуванні командира Сектору Б генерала Руслана Хомчака. У Старобешевому група вкотре була піддана ударам реактивної артилерії залпового вогню з території росії. Внаслідок цього рештки батальйонно-тактичної групи залишили зону проведення АТО та повернулись на місце своєї постійної дислокації. 

 

Тим часом у пункті постійної дислокації 28-ї окремої механізованої бригади була сформована ще одна батальйонно-тактична група, яка у другій половині серпня – вересні проводила бойове злагодження на полігоні «Широкий Лан».

 

28 вересня 2014 року ця батальйонно-тактична група була відправлена у зону проведення АТО. Там частина зайняла лінію від населеного пункту Невельського Ясинуватського району до м. Волноваха. Впродовж осені 2014 – зими 2015 р. група мала такі втрати:

– загинули та померли від поранень у 2014 році – 18, поранені та контужені – 28;

– загинули та померлі від пораненьу січні-лютому 2015 – 11 (обстріли та бойові зіткнення в р-ні с. Березове Мар`їнського району, н.п. Мар`їнка, н.п. Красногорівка, с. Невельське Ясинуватського р-ну), поранено та травмовано – 11.

 

Про результати бойової діяльності групи у цей час докладно розповів у своєму інтерв`ю від 24 квітня 2015 року командир бригади Владислав Ліщинський (нині бригадний генерал, який також захищає Одесу): 

 

«За цей час ми поступились супротивнику ані метром української землі, утримуємо лінію. Останнім часом бойовики на нашій ділянці активізувались. Розташування бригади обстрілюється з різних видів збої, включно з мінометами і крупнокаліберними кулеметами, іноді відбуваються спроби прориву. Ми їх успішно відбиваємо, ліквідуючи бандформування. Скажімо, цього четверга і в ніч на п’ятницю військовослужбовці бригади ліквідували дві групи бойовиків. В результаті першого бойового зіткнення було захоплено шість полонених, серед яких — двоє росіян, боєць так званої «9 роти ЛНР» і куратор з Москви. Вони везли зброю і набої бандформуванню Мотороли, але не доїхали. Друге бойове зіткнення відбулося вночі. Були знищені два позашляховики і склад боєприпасів одного з незаконних збройних формувань». 

 

Додамо до цього, що у новому складі батальйонно-тактичної групи 28-ї бригади було вже чимало мотивованих добровольців з Півдня України, які жорстко зупиняли будь-які спроби наступу російських військ та колабораціоністів з-боку Донецька на захід, передусім – під Мар’їнкою. 

 

Рештки національного прапора, який супроводжував батальйонно-тактичну групу 28 бригади у 2014-2015 роках. Малюнок на прапорі (не зберігся) був виконаний дівчиною з Маріуполя 

 

У подальшому 28-а окрема механізована бригада показала себе надзвичайно стійким та згуртованним з’єднанням, і завдяки ній, а також іншим військам, Південь України, Одеса та Миколаїв перебувають у повній безпеці. Плекаємо надію, що невдовзі 28-а бригада перейде у контрнаступ для звільнення Херсонщини, як про це мріяв і до чого готувався загиблий комбриг Віталій Гуляєв та його побратими.

 

Праворуч: Почесний нагрудний знак 28-ї окремої механізованої бригади ім. Лицарів Зимового походу – нагорода комбрига для військовослужбовців, які найбільше відзначились. Ліворуч: Залізний хрест «За Зимовий похід і бої»

 

28-а бригада – з’єднання з незвичайною та непересічною історією: з естонськими коріннями та душею вояків Армії УНР (адже, бути спадковцями Лицарів Зимового походу – це ініціатива саме військовослужбовців, а не нав’язана кимось назва). І досить символічно, що маленька (порівняно з іншими країнами) Естонія за рівнем допомоги Україні у боротьбі з російською збройною агресією – за обсягами допомоги – на другому місці після Польщі. Естонці добре пам’ятають події 1940-го року, і знають, як були безжально знищені їх офіцери та інтелігенція після окупації країни радянськими військами. Отже, 28-а окрема механізована бригада ім. Лицарів Зимового походу зараз воює за Незалежність України і від імені знищених окупантами естонських вояків, і в пам’ять ветеранів Армії УНР.

 

Читайте також: Командарм Зимового походу