Візит Ненсі Пелосі до Тайваню, хоч і не призвів до початку війни, звісно ж не міг лишитись без наслідків. Що найважливіше, йдеться про втрату довіри та розпад консенсусу між Сполученими Штатами та Китаєм. Стара модель відносин між обома державами проіснувала майже 50 років та допомогла США перемогти у Холодній Війні, а КНР – отримати міжнародне визнання та інвестиції. Але зараз можна говорити про поступовий відхід від принципів, на яких базувалась згода між двома найпотужнішими державами світу. Коріння теперішнього конфлікту лежить у часах, коли США та КНР сформували свою складну й неоднорідну систему відносин, а саме у 70-х роках ХХ століття.
Ворог мого ворога – мій торгово-економічний партнер
Наприкінці 1960-х навколо Китаю склалась парадоксальна ситуація. Триває Холодна війна, в Радбезі ООН засідають представники Тайваню, яких значна частка держав, у тому числі США, вважають легітимним урядом усього Китаю. У свою чергу, смерть Сталіна та політика, що її проводив Нікіта Хрущов, призвели до конфлікту між СРСР та КНР. Мао Цзедун вважав Хрущова ревізіоністом та зрадником комуністичних ідеалів. Країни стали поступово розривати співпрацю у багатьох галузях, а розкол соцтабору Мао та Хрущов навіть закріпили на переговорах, після яких КНР ставала відповідальною за поширення комунізму в Азії. Протистояння наростало й після приходу до влади в СРСР Лєоніда Брєжнєва, якому також не вдалось налагодити стосунки з амбітним Мао. 1969 року дійшло навіть до прямого військового зіткнення — конфлікту на острові Даманський.
За всім цим уважно стежили у Вашингтоні, радіючи розколу серед комуністів. У певний момент, у США вирішили скористатись можливістю, остаточно відірвати Китай від Москви. «Потепління» відносин між колишніми ворогами по Корейській війні могло вирішити цілу низку проблем для США. По-перше, це створювало значну політичну перевагу над СРСР у Холодній війні. По-друге, дозволяло почати економічну співпрацю, повернувши американські товари до Китаю, одного з найбільших ринків у світі. По-третє, США мали цілу низку засобів впливу на Пекін: Тайванська проблема, визнання, крісло в Радбезі, захист від СРСР, тощо. Відповідно, у Вашингтоні сподівались, що будуть здатні в разі чого натиснути на Пекін. Для КНР угода з «головним світовим імперіалістом» також була неймовірно вигідною. Крім здобуття такого потрібного Пекіну міжнародного визнання, він отримував у партнери найбільшу економіку світу.
Читайте також: Девід Кремер: «Україна переможе і ця перемога матиме наслідки усередині Росії»
І от, 1971 року, після кількох візитів Герні Кіссінджера, КНР потрапляє до Радбезу, а 1972 року Річард Ніксон особисто прибуває із візитом до Китаю. Завдяки цьому, навіть попри війну у В’єтнамі, де держави були по різні боки, вдалось нормалізувати відносини. Враховуючи загальну контрінтуїтивність союзу між другою за потугою соціалістичною державою та головним ворогом комунізму у світі, багато чутливих питань лишилось без відповідей. У тому числі — проблема підтримки Тайваню з боку Штатів, від якої ті не захотіли відмовлятись. Крім того, на недемократичність маоїстського Китаю у Вашингтоні закрили очі, вирішивши, що у світі є й важливіші проблеми. Поступово країни стали нарощувати економічну співпрацю і 1979 року США нарешті визнали, що легітимний китайський уряд знаходиться все ж у Пекіні, а за тим почався процес перенесення виробництв із Америки до Піднебесної, який дав поштовх до економічного буму в останній.
Крах довіри
Пройшли роки, Холодна війна закінчилась, Китай зміцнів та набрався сміливості, але «чутливі питання» все ще ігнорувались. Це знайшло вираження у тому, що міністр закордонних справ КНР Ван Ї та інші китайські дипломати, називають «чотирма обіцянками та одним зобов’язанням», яких має дотримуватись США у своїй політиці щодо Китаю. Обіцянки звучать так: «Не розв’язувати нову Холодну війну», «Не намагатися реформувати китайську державну систему», «Не розвивати військово-політичні союзи антикитайського спрямування», «Не підтримувати так звану незалежність Тайваню». А зобов’язання зводиться до того, що Штати «не вступатимуть в конфлікт з КНР». Зі слів Ван Ї, ці принципи походять із телефонних розмов Сі Цзіньпіна та Джо Байдена.
Навіть якщо це справді так, то йдеться про своєрідну китайська ностальгію за часами, коли Китай був слабшим та більш залежним від свого могутнього партнера, зате останній пробачав Пекіну набагато більше, ніж зараз. Ці часи, схоже, безповоротно минули. У своїй промові 18 травня 2021 року Ненсі Пелосі прямо заявила, що «останні три десятиліття ясно дали зрозуміти, що ми не можемо продовжувати давати Пекіну карт-бланш, сподіваючись, що їхня поведінка просто зміниться».
Читайте також: Сліпий страх або завбачлива рішучість
Якщо повернутись до «обіцянок» та подивитись на теперішню ситуацію, то очевидно, що США час від часу порушують кожен із принципів. У зовнішній політиці країни є й прагнення до створення антикитайських союзів (напрклад, QUAD), і фактична підтримка незалежності Тайваню, і конфліктність у відносинах з Пекіном. Ну а напруга навколо китайської політики в Сіньцзяні, Гонконгу, Тибеті і загальної несвободи у КНР підживлюють побоювання Пекіну якраз таки щодо можливих намірів США «реформувати китайську державну систему».
Криза посилюється ще й тому, що американський істеблішмент відчуває з боку КНР екзистенційну загрозу. Своїм прикладом Китай демонструє, що головний принцип Pax Americana, згідно котрого добробут може існувати лише в демократичних суспільствах, щонайменше передбачає винятки. Адже Китай з усією тамтешньою несвободою важко зарахувати до безнадійно відсталих і злиденних країн. По мірі свого зростання Китай підважує американське домінування, що робить стосунки Пекіну й Вашингтону все більш конфліктними.
Що буде далі
Багато хто вважає, що Китай проявив слабкість, не збивши літака з Ненсі Пелосі. Навпаки, у китайській культурі втеча з поля битви – це не синонім поразки, це її антонім. З точки зору китайців, з честю загинувши в бою, ти програєш, а тікаючи – зберігаєш можливість продовжити боротьбу. Збивши літака, Китай, явно не готовий до збройного конфлікту з США, занехаяв би усі здобутки останніх десятиліть. Натомість Пекін обрав іншу стратегію. Вже 5 серпня Китай оголосив про санкції щодо Ненсі Пелосі та її родини. Враховуючи, що спікер Палати представників – третя людина в США, прецедент серйозний. Також КНР оголосила про призупинення цілої низки переговорних майданчиків із США, а деякі спільні проекти опинились під загрозою. Наприклад, китайська технологічна корпорація CATL відклала будівництво заводу акумуляторних батарей в Штатах. Враховуючи міцну спайку між китайською компартією й тамтешнім бізнесом, очевидно, що таке рішення було спущене згори.
Цілком можливо, що візит Ненсі Пелосі до Тайваню потрапить до підручників історії як подія, що завершила період взаєморозуміння між США та КНР. Невідомо, чи розпочнеться глобальне протистояння, як це було між СРСР та США в другій половині ХХ століття, але світ уже ніколи не стане таким, як раніше. Тепер у Пекіні та Вашингтоні розглядатимуть одне одного не як партнерів, хай яких специфічних, а в першу чергу як конкурентів за вплив. І хоч до прямого протистояння ще далеко, Рубікон уже перейдено.