У другій половині липня троє волонтерок з Італії – дві українки та італійка – влаштували в Брюсселі акцію нагадування про війну в Україні. Три дні, напередодні Національного дня Бельгії (21 липня), вони стояли з плакатами та українськими прапорами навпроти Європарламенту, намагаючись донести до людей у політичному серці Європи, що ті не мають права бути байдужими до масових убивств, які відбуваються всього за дві тисячі кілометрів східніше. Що з того вийшло й чи вдалося досягти мети? Тиждень поспілкувався з ініціаторкою акції, волонтеркою з італійського містечка Брешія Анжелікою Шевчук.
Жінка мешкає в Італії вже понад двадцять років, із яких дев’ять працює фармацевткою в аптеці. З початку війни в Україні вона активно долучилася до волонтерського руху і щотижня відправляє в українські лікарні чималі вантажі з медичною допомогою. Під час інтерв’ю Анжеліка кілька разів наголошує, що не потребує реклами, бо робить те, що може, і так, як відчуває: «Я українка, і роблю це для своїх людей і своєї країни». Каже, що погодилася на інтерв’ю лише з однієї причини: «Хочу показати нашим українцям, що навіть якщо ти живеш за кордоном, навіть якщо ти далеко, навіть якщо ти двадцять років уже не був в Україні, ти мусиш щось робити, щоб їй допомогти».
– Чому ви вирішили їхати до Брюсселя й маніфестувати перед Європарламентом?
– Щоб підтримати Україну й показати, що ми є. Коли почалася війна, люди приходили в аптеку, де я працюю, давали пожертви, і я збирала дуже багато грошей. Бували дні, коли назбирувала тисячу або й півтори тисячі євро. Люди співчували, обіймали мене, плакали й казали: «Нам дуже шкода через те, що відбувається в тебе вдома, будемо допомагати». Сьогодні війна вже триває понад 150 днів. Люди що далі, то більше звикають до неї і байдужіють. У новинах їм знову розказують про війну, але вони вже не звертають на це уваги. Немає такої реакції, як спочатку. Але війна нікуди не зникла. Бомби падають, діти помирають, люди страждають. Ви працюєте, відпочиваєте, йдете їсти, лягаєте спати, їдете на море, у вас усе добре, усе спокійно, а в нас війна. І що довше вона триватиме, то більше людей страждатиме. Тому я і придумала цю акцію, щоб люди не забули про Україну, щоб усе-таки щось робили.
Читайте також: Валерій Панченко: «Чого Путін хотів, він того і добився: повернув українську мову на Схід України»
Могла б вчинити егоїстично. Увімкнути байдужість, бо чого мені не вистачає? У мене все є, все добре. Можу собі спати спокійно, не вантажити ящики щотижня, не збирати ліки, не збирати гроші, воно мені нащо… Але я так не можу. Не можу зрозуміти, за що нас убивають. За що вбивають дітей? За що нам ця війна і що ми кому поганого зробили? Нас, українців, мільйони за ці тридцять років розкидано по світу. Ми поїхали з дому, щоб досягти кращого життя, а тут ще й війна. Чи нас взагалі хочуть позбавити нашої хати, нашої території, нашого всього? Ми що, не маємо права взагалі щось мати? Маємо вимерти?
– Як у Брюсселі відбувалася акція і чи була на неї якась реакція?
– Ми поїхали туди втрьох. Мало бути дуже багато людей, але майже всі відмовились. Я казала, що навіть коли б довелося їхати самій, поїхала б. Адже мушу сказати Європі, що ми є, що треба щось робити. Зі мною була також представниця нашого благодійного фонду в Брешії Людмила Верчинська і представниця італійського благодійного фонду, який допомагає Україні, Антонелла Бертолотті. Її фонд не лише дає гроші на наші потреби. У березні Антонелла їздила в Немирів на Вінниччині й привезла в тамтешню лікарню медустаткування. Зокрема, для проведення озонотерапії. Потім вона завезла їм ще ехограф, щоб робити ехографію, і білірубінометр, щоб вимірювати білірубін, бо в них цього не було.
У Брюсселі ми були з нашими плакатами і прапорами три дні. Що мені сподобалося: багато людей, навіть тих, які приїхали з інших країн, – канадці, новозеландці, австралійці, греки, поляки – підходили до нас, висловлювали підтримку і співчували. «Ви з України?» «Так». «Нам дуже жаль, що у вас таке робиться. Сподіваємося, це закінчиться якнайшвидше, буде мир, і не будуть страждати люди».
Читайте також: Як Росія веде війну на інформаційному фронті
Натомість росіяни, коли бачили український прапор, взагалі обходили нас другою дорогою. Одного разу їх було доволі багато. Близько ста. Я вийшла посеред площі, увімкнула на телефоні гімн України й почала співати. Тих сто осіб відразу не стало. Усі втекли. Площа спорожніла. Я навмисне зробила цю провокацію – хотіла подивитись, як вони зреагують. Але найприкріше, що я бачила багато українців (по них видно, що вони українці), які просто проходили байдуже повз, та ще й відвертали лице в другий бік. Показували, що не хочуть тебе знати. Чи це така байдужість, бо ти живеш за кордоном. Де твоя душа? Де твоє серце? Я цього не розумію.
– Де саме відбувалась акція?
– На площі навпроти будівлі Європарламенту. У перший день усе було добре, а потім почали підходити поліцейські та розказували, що тут не дуже бажано стояти, бо ми їм заважаємо. Це такий дивний аргумент – «заважаємо». На третій день протесту в них було національне свято (21 лютого бельгійці відзначають інавгурацію свого першого короля Леопольда I, засновника династії. – Ред.), і їхній король ішов до церкви з усією сім’єю. Я стояла з прапором і плакатом біля дороги. Щойно король побачив наш український прапор, він відвернувся. Удав, що не бачить… Допоки ми не змусимо світ звертати на нас увагу, допомагати нам ніхто не буде.
– Яку гуманітарну допомогу ви відправляєте в Україну? Які обсяги цієї допомоги?
– Від початку війни ми відправили дуже багато знеболювальних в ампулах, шприців, бинти, перев’язки, спреї, які загоюють рани, мазі від опіків, парацетамол, фізрозчин, банальний йод. У цьому була потреба. Раніше масштаби були значно більші, ніж сьогодні. Я знайшла один благодійний фонд із представництвом у Лондоні, який перерахував мені 25 тисяч євро. За ці гроші я відправила вантаж для вісьмох лікарень. Ми відправляли все, що просили. Тепер, коли у Вінниці сталися вибухи, я телефонувала туди в лікарні й питала, що потрібно. У трьох із чотирьох лікарень мені сказали, що всім забезпечені й нічого не потребують: «Не витрачайте на нас гроші, дайте, кому треба». Лише одна лікарня попросила знеболювальні в ампулах та препарати для гоєння опіків.
– Як відбувається відправлення?
– Дуже швидко. У нас у Брешії найбільш дружня громада. Тут дуже багато українців і є три наші благодійні фонди. Вони беруть в оренду приміщення під склади, і в них усе добре організовано. З початку війни вони завантажили – тільки не падайте – сімдесят ТІРів усього, що було потрібно: продукти харчування, перев’язувальні матеріали, ліки, матраци, ліжка, бронежилети… І понад 250 бусів. Ба більше, тут є чоловік, сам з Ірпеня Київської області, він купує автівки, і зокрема швидкі допомоги, та передає в Україну. Жодна машина, яка виїжджає з Брешії, не їде порожня. У ту машину завжди щось вантажиться: ліки, продукти, одяг, усе, що є. Це така солідарність наших людей. Люди працюють удень і вночі. Вони вже стомлені від того всього, бо це дуже тяжко. Я вже казала, що на початку війни було доволі легко зібрати допомогу, люди підходили й самі давали. Тепер починає спрацьовувати байдужість.
– Чи бувають проблеми з доставкою допомоги?
– До нас приїжджають автобуси із цілої України. Із лютого водії беруть гуманітарні вантажі безкоштовно. Завантажувати можемо скільки завгодно. На кордоні, оскільки вони везуть благодійну допомогу, їх пропускають без проблем. Крім того, ми робимо документи на неї від наших фондів. Там вказано, що це за допомога і для якої лікарні її везуть. Усе це офіційно. Вони виїжджають у неділю зранку, і в понеділок-вівторок (залежно від того, куди їхати) допомога на місці.